Поняття та ознаки особистих немайнових прав. Види особистих немайнових прав

Реферат
Содержание скрыть

Особисті немайнові права досить неоднорідні і є предметом регулювання різних галузей права. Так, право на участь у виборах, право бути обраним та деякі інші регулюються конституційним правом.

Але є особлива група особистих немайнових прав, які в переважній більшості виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припинені на підставі правочинів або інших юридичних дій. Вони належать кожній фізичній особі від народження або за законом і не мають економічного змісту. Ці права тісно пов’язані з фізичною особою, і вона не може відмовитися від них, а також не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно.

Особистим немайновим відносинам притаманні такі ознаки:

  • утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту (хоча можуть бути пов’язані з майновими правами).

    У так званих чистих особистих немайнових відносинах відсутній безпосередній зв’язок з майновими відносинами;

  • мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об’єктів — — немайнових благ (життя, здоров’я, особиста недоторканність, ім’я, честь, гідність тощо), які неможливо відокремити від конкретної особи;
  • мають абсолютний характер. Носії цих прав є уповноваженою особою, а всі інші стосовно неї і з приводу цих прав є зобов’язаними особами.

Так, різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:

  • права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
  • право на особисту недоторканність, свободу;
  • право на життя та охорону здоров’я;
  • право на недоторканність особистого життя’.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК України всі особисті немайнові права можна поділити на дві групи:

  • особисті немайнові права, які пов’язані з майновими;
  • інші особисті немайнові права.

Особисті права фізичних осіб можна поділити на кілька категорій, а саме:

1) права, які індивідуалізують громадянина як особистість. До них належить право на ім’я, право на честь і гідність;

2) права, що забезпечують особисту свободу громадян:

  • право на недоторканність особистості, право на недоторканність житла, право на обрання роду занять і місця проживання, право на цивільно-правову свободу, право на таємницю листування, право на таємницю особистого життя а також права, що опосередковують свободу совісті в державі;

3) права, що виникають у результаті творчої інтелектуальної діяльності особи;

4) особисті права, надані громадянам у зв’язку з вступом їх до сімейних правовідносин, тобто комплекс~прав,~які охоплюють право на укладення і розірвання шлюбу, на виховання дітей, усиновлення тощо’.

32. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи.

Особливістю особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є те, що вони спрямовані на підтримання існування фізичної особи як біологічної (психосоматичної) істоти. До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать:

  • право на життя;
  • репродуктивні права;
  • право на здоров’я;
  • право на безпечне довкілля;
  • право на свободу та особисту недоторканність;
  • право на сім’ю, опіку та піклування.

    33.

Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Ці особисті немайнові права, на відміну від викладених вище, мають на меті забезпечити фізичній особі не природне існування, а соціальне буття, тобто гарантувати повноцінну участь у соціальному житті. До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать:

1) право на ім’я;

2) право на гідність, честь і ділову репутацію;

3) право на індивідуальність;

4) право на особисте життя;

5) право на інформацію;

6) право на свободу творчості та вибір роду занять;

7) право на місце проживання та недоторканність життя;

8) право на свободу пересування;

9) право на свободу об’єднань та мирні зібрання.

34. Визначення правочину та його ознаки. Воля і волевиявлення як суть правочину., Стаття 202. Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб’єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об’єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків.

35. Види правочинів., Стаття 202. Поняття та види правочинів

1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може

бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

36. Умови дійсності правочину. Презумпція правомірності правочину., Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для

чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

37. Недійсність правочину. Види недійсних правочинів., Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Види правочинів:

1) залежно від класифікації підстав недійсності:

— з вадами складу правочину як юридичного факту або правочину як правовідносин (з різними вадами волі, форми, змісту, суб’єктного складу);

  • такі, що не відповідають закону і не відповідають волі окремих осіб;
  • з обов’язковими (абсолютними) і з необов’язковими (відносними) підставами недійсності;
  • з формальним і з матеріальним складом недійсності;

2) за процесуальним порядком встановлення недійсності:

  • правочини, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку (оспорювані правочини);

— правочини, які можуть бути визнані недійсними як в судовому, так і в позасудовому порядку (нікчемні правочини);

3) за ознакою правомірності:

  • правомірні;
  • неправомірні;

4) за ступенем їх недійсності:

— у більшості випадків недійсність правочину тягне за собою обов’язок сторін правочину повернутися в первинне положення, повернувши один одному виконане за правочином (двостороння реституція);

— обов’язок повернути виконане за правочином лежить лише на одній із сторін, як правило, несумлінно діючої при здійсненні недійсного правочину (одностороння реституція);

— відносно несумлінної сторони або обох сторін реституція не застосовується, а відповідне майно стягається в дохід держави (незастосування реституції, зокрема — одностороннє);

5) за часом, з якого набувають чинності всі наслідки недійсності:

  • з моменту здійснення правочину;
  • з моменту визнання недійсним правочину судом (лише щодо оспорюваних правочинів);

6) за колом осіб, відносно яких діє недійсність:

  • відносно всіх осіб («абсолютно недійсні правочини»);

— відносно лише визначених, вказаних у законі осіб («відносно недійсні правочини»)

38. Правові наслідки недійсності правочину (окремих його частин)., Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.


| Стаття 240. Передоручення 2 страница | Стаття 240. Передоручення 3 страница | Стаття 240. Передоручення 4 страница | Стаття 240. Передоручення 5 страница | Стаття 240. Передоручення 6 страница |

© 2016-2021 — учбові матеріали та реферати
|