Процедура розгляду справ у Страсбурзькому суді, Та порядок виконання його рішень, Суб’єкти звернення до Європейського суду з прав людини., Порядок подання скарги до Європейського суду з прав людини., Порядок розгляду справ у Європейському суді з прав людини., Виконання рішень Європейського суду з прав людини., Суб’єкти звернення до Європейського суду з прав людини.
Приблизно четверта частина статей Конституції України присвячена правам і свободам людини та громадянина. Проте самого лише законодавчого закріплення певного переліку прав людини явно замало.
Конституція України 1996 року встановлює цілу низку гарантій прав і свобод людини, однак у першу чергу, доцільно звернути увагу на ті з них, що утворюють найбільш ефективні юридичні механізми захисту цих прав. Зокрема, особливе значення мають положення статті 55 Основного Закону, які гарантують кожному можливість судового захисту своїх прав і свобод, у тому числі шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 1, ч. 2 ст. 55), а також право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55).
Ратифікація 17 липня 1997 року Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і набрання нею чинності для України (11 вересня 1997 року) створили передумови для практичної реалізації права, закріпленого в частині 4 статті 55 Конституції України, шляхом звернення до Європейського суду з прав людини. Таким чином, положення Конституції України та Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року кореспондують між собою, створюючи дворівневу систему захисту прав людини — на національному й міжнародному рівнях.
До компетенції Європейського суду з прав людини входить розгляд як міждержавних справ, так і індивідуальних скарг. У першому випадку скарга подається в порядку ст. 33 Конвенції, де сказано, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції і протоколів до неї, яке було допущене іншою Високою Договірною Стороною. У другому випадку Страсбурзький суд розглядає індивідуальні скарги на підставі ст. 34 Конвенції, яка встановлює, що Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, котрі вважають себе потерпілими від порушення однією з держав, що ратифікували Конвенцію, закріплених в ній прав і свобод.
будь-яка фізична особа,
Конвенція не встановлює обмежень правоздатності та дієздатності осіб, охочих подати скаргу, тому дія статті 34 Конвенції розповсюджується також на неповнолітніх, душевно хворих, інвалідів та ін. Звернутися до Страсбурзького суду можуть і особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, незалежно від тяжкості й кількості вчинених ними злочинів.
неурядові організації.
групу осіб
Кожен член групи повинен самостійно довести, що він є жертвою порушення в сенсі ст. 34 Конвенції. Тому заявниками не можуть бути етнічні групи або національні меншини, оскільки вони прагнуть захистити права співтовариства як такого.
Отже обов’язковою умовою успішного розгляду скарги в Європейському суді з прав людини є визнання заявника жертвою порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наприклад, у справі «Сергій Головатий проти України» Суд визнав заяву неприйнятною через те, що заявника, котрого було обрано народним депутатом, не можна вважати «жертвою» порушення його виборчих прав.
Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, що склалася, «жертвою» може вважатися особа, котра зазнала особистої шкоди, і, навпаки, не може бути «жертвою» особа, котра намагається абстрактно довести несправедливість певного закону або дії державних органів відносно інших осіб. Водночас у прецедентах Суду зустрічаються поняття «потенційна жертва» і «непряма жертва».
Під першим розуміється будь-яка особа, відносно якої ще не було здійснено дій, що порушують Конвенцію, але така загроза потенційно існує, зважаючи на існуюче законодавство або правозастосовну практику. Зокрема, в справі «Даджен проти Сполученого Королівства» Суд вказав, що навіть просте існування в кримінальному законодавстві, яке діяло на території Північної Ірландії, заборони на гомосексуальні відносини між дорослими чоловіками вже саме по собі є порушенням права на повагу до їх особистого життя.
«Непрямою жертвою» може бути визнана особа, котра зазнала певної шкоди в результаті порушення прав безпосередньої жертви. Для прикладу, непрямими жертвами порушення статей 2, 3 і 13 Конвенції в справах «Хашиев проти Росії» та «Акаева проти Росії» були визнані особи, котрі стверджували, що їхні родичі, тіла яких були знайдені з численними слідами від побиття та зі значною кількістю вогнепальних поранень у Старопромисловському районі Грозного, стали жертвами катування та страти без судового рішення, здійсненого російською армією. У справі «Ісаева проти Росії» непрямою жертвою порушення статей 2 і 13 Конвенції було визнано пані З. А. Ісаєву, котра стверджувала, що в результаті бомбардування та артилерійського обстрілу 4 лютого 2000 року російською армією села Катир-Юрт у Чечні було вбито її сина та трьох племінників.
Важливим аспектом забезпечення ефективності конвенційної системи захисту прав людини є встановлення гарантій практичного здійснення права на звернення до Страсбурзького суду й надання привілеїв та імунітетів особам, які вже беруть участь у процесі.
Згідно з положеннями ст. 34 Конвенції Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню права особи на звернення до Європейського суду з прав людини. Це, зокрема, означає, що держава не може ніяким чином обмежувати листування між заявником і Судом, впливати на заявника з метою змусити його відкликати заяву, притягати заявника до відповідальності за вислови, що містяться в заяві, тощо.
Стаття 3 Європейської угоди про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини, підписаної в Страсбурзі 5 березня 1996 року[1] (далі — Європейська угода), передбачає, що Договірні Держави повинні поважати право осіб, котрі беруть участь у процесі, на безперешкодне листування із Судом. Стосовно затриманих осіб здійснення цього права передбачає те, що:
- їхня кореспонденція відправляється та доставляється без надмірних затримок і без змін;
- до таких осіб не застосовуються дисциплінарні заходи у жодній формі у зв’язку з будь-яким повідомленням, надісланим до Суду належними каналами;
- у зв’язку з будь-якою заявою, поданою до Суду чи будь-якою процедурою, пов’язаною з нею, такі особи мають право листуватися та спілкуватися конфіденційно з адвокатом, який має право виступати в судах країни, в якій їх затримано.
До того ж, з метою забезпечення свободи слова сторони процесу (а так само й експерти, свідки та інші особи, що беруть участь у процесі) користуються імунітетом від юридичного процесу стосовно зроблених ними усних або письмових заяв або документів чи інших доказів, пред’явлених у Суді чи поданих до нього (утім, цей імунітет не застосовується до повідомлення за межами Суду про будь-які такі заяви, документи або докази, подані до Суду).
Для забезпечення участі заявника та інших осіб у процесі Суду та повернення з нього, держави-учасниці Європейської угоди зобов’язуються не перешкоджати вільному пересуванню та подорожуванню цих осіб (ст. 4 Європейської угоди).
Це означає, що:
- їхнє пересування та подорожування не підлягають жодним обмеженням, за винятком тих, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання громадського порядку, для запобігання злочинам, захисту здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших людей;
- у країнах транзиту та у країні, де відбувається процес, такі особи не можуть підлягати судовому переслідуванню, затримуватися, або підлягати будь-якому іншому обмеженню їхньої особистої свободи у зв’язку з діями чи судимостями, які мали місце до початку подорожування;
- Договірні Сторони зобов’язуються приймати на свою територію будь-яку таку особу, яка повертається на неї, якщо вона розпочала своє подорожування з цієї території.
Застосування цих положень припиняється, якщо відповідна особа протягом п’ятнадцяти днів поспіль з дати, коли її присутність Суду більше не потрібна, мала можливість повернутися до країни, з якої вона розпочала своє подорожування.
Необхідно підкреслити, що імунітети та привілеї надаються особам, котрі беруть участь у процесі в Суді, виключно з метою забезпечення їм свободи слова та незалежності, необхідних для здійснення своїх прав або для виконання ними своїх функцій, завдань чи обов’язків. Тому Європейський суд з прав людини не тільки вправі, але й зобов’язаний скасувати імунітет у будь-якому випадку, коли, на його думку, такий імунітет може перешкоджати відправленню правосуддя, а його повне або часткове скасування не зашкоджує цілям, заради яких він був наданий.
| Порядок розгляду справ у Європейському суді з прав людини. | Виплата грошової компенсації | Нагляд Комітету міністрів Ради Європи |
| | |
