Права нації народу людства

Курсовая работа

Однiєю з цiлей Органiзацiї Об’єднаних Нацiй, згiдно зi ст. 1 Статуту ООН, є заохочення й розвиток „поваги до прав людини та основних свобод для всiх без рiзницi рас, статi, мови i релiгiї”. Як показує практика, це вважається непрямим закрiпленням в Статутi ООН принципу поваги прав людини. Але ж з окремих людей складаються групи, нацiї, народи. Вони теж мають свої права. І зараз виникає все бiльше запитань щодо реалiзацiї прав нацiональних та етнiчних меншин, народiв тощо. Бiльшiсть iснуючих документiв, що повиннi регулювати вказанi питання, носять декларативний, лозунговий характер i не мають за собою дiєвого механiзму реалiзацiї i захисту цих прав.

як право нацiй на самовизначення.

Розглядаючи проблему прав нацiональних меншостей з погляду природного права, справедливо думати, що права меншин є похiдними вiд базових принципiв iндивiдуальних людських прав i, у цьому розумiннi, мають право на захист i збереження, як з погляду невiд’ємних прав i природних свобод, так i в планi забезпечення вiльного i безконфлiктного розвитку цiлих суспiльств i територiй. Однак, якщо в сферi природного права визнаються права нацiональних меншин, то мiжнародне позитивне право iгнорує їх i мiстить волаючi розбiжностi з природним правом. Основна причина такої ситуацiї, складається в значнiй вузькостi розумiння i застосування мiжнародного права, що по сутi є правовим вiдображенням мiждержавних, а не мiжнародних вiдносин, тобто коли суб’єктом мiжнародного права є не народи, а держави. Саме тому принципи державного суверенiтету i цiлiсностi державно-територiальних границь є прiоритетними в дiяльностi майже всiх найважливiших мiжнародних iнститутiв. Тому надання народам статусу мiжнародної правосуб’єктностi кардинальним образом вплине на всю систему захисту i забезпечення їхнiх невiд’ємних прав.

Спроба iгнорувати права меншостей у рамках держав i в мiжнародному планi веде вiд рiшення проблеми, створює вогнища криз i конфлiктiв, що добре видно на прикладi колишнiх СРСР i Югославiї. «Меншостi намагаються захистити свої колективнi права в рамках визначених держав i цi спроби найчастiше приведуть до конфлiктних ситуацiй i створюють безпосередню загрозу i небезпеку також i iншим державам». Ця теза формулює одну з основних причин мiжнацiонального конфлiкту — порушення колективних прав, що представляється дуже актуальним у свiтлi проблем врегулювання нацiональних збройних конфлiктiв.

цiлого ряду її положень для рiшення конкретних полiтичних проблем i, у першу чергу, проблеми врегулювання конфлiктних ситуацiй.

43 стр., 21465 слов

Адміністративне право України (2)

... сукупни, похоже, общественный интерес. Як и конституционное право, право отдавать административный приоритет функции публичной власти над ... характеристик административное право определяется не как «право суверенного правительства», а как «право на гарантии и права народа”. Ось ... При цьому утвердження нового соцiального призначення адмiнiстративного права має вiдбуватися шляхом запровадження у сферi ...

1. 1 Поняття та пiдходи щодо квалiфiкацiї прав нацiї

Права нацiї. При розглядi цiєї теми закономiрно виникає питання: «А що ж таке нацiя?»

У сучасному свiтi iснують двi традицiї тлумачення поняття “нацiя”. Традицiя схiдна i традицiя захiдна.

По захiднiй традицiї, заснованiй на формацiйному пiдходi до процесу суспiльно-iсторичного розвитку, нацiя являє собою явище, властиве винятково Новому i Новiтньому часу. Поява нацiй, як iсторичного феномена, пов’язана з утворенням нацiональної держави, а також з формуванням капiталiстичних вiдносин. Утворення нацiї є прямий результат переходу вiд традицiйного аграрного суспiльства до суспiльства i постiндустрiального. До початку процесу iндустрiалiзацiї нацiй як таких не iснувало.

надкласове. Нацiя, як особливий людський колектив, являє собою iсторично сформовану полiетнiчну спiльнiсть — сукупнiсть пiдданих (громадян) держави.

Поняття нацiї в захiднiй традицiї в принципi не вiддiльне вiд поняття нацiональна держава. З цього погляду, ознаками нацiї є наявнiсть єдиної культури, нацiональної самосвiдомостi чи державного прагнення до знаходження такої. Нацiональнiсть людини визначається не його етнiчною, а винятково державно-правовою приналежнiстю.

Нацiональна самосвiдомiсть, iнакше кажучи, здатнiсть усвiдомлювати себе членом нацiонального колективу, є визначальною ознакою нацiї. Виникає вона в Новий час, коли валяться звичнi форми спiльностi людей (клани, цехи, громади) корпоративного характеру, людина залишається один на один зi швидкоплинним свiтом i вибирає нову надкласову спiльнiсть — нацiю. Виникають нацiї внаслiдок проведення полiтики, орiєнтованої на збiг етнокультурних i державних кордонiв..

Переходячи безпосередньо до теми роботи, необхiдно визначиться також з поняттями: права й основнi свободи людини як складової одиницi нацiї. Наукоподiбне визначення: права людини — це такi права i свободи, що iстотнi для характеристики правового положення особистостi в суспiльствi. Є багато прав, наприклад, право переходу вулицi на зелене свiтло. Але, однак, до прав людини це право нiяк не вiднесеш, воно не настiльки iстотне. А от право на працю, право на утворення, свобода слова, свобода преси i таке iнше, — це, безумовно, такi права i свободи, що визначають правовий статус особистостi, iстотнi для характеристики цього статусу.

Якщо говорити не наукоподiбною мовою, то можна сказати, що права людини — це такi права i свободи, без яких вiдповiдно до сформованих зараз поглядiв неможливо нормальне iснування людини в суспiльствi [1, 24].

про права соцiального класу, i так далi. Ця тема не стикується з мовою прав людини, тому що права людини — це права одиницi. І закони, що приймаються тiльки в рамках визначених країн, так само, як i закони мiжнародного рiвня, що займаються проблемами меншин, розглядають, як правило, проблеми осiб, що належать до нацiональних меншин. Якщо дивитися на мiжнароднi закони, що стосуються прав людини, то можна знайти тiльки одну статтю, що говорить про колективнi права. Це, перша стаття Мiжнародного Пакту про соцiальнi, культурнi i полiтичнi права. Вона говорить, що нацiї мають право на самовизначення. Звернувшись до словника, можемо знайти наступне визначення. Колективнi права (Collective rights) — права, що належать колективам у силу своєї природи i характеру. Такими правами є права меншин, що складаються з певної кiлькостi членiв, пов’язаних загальними нацiональними, етнiчними, релiгiйними чи мовними узами, а також права народiв. Останнi мiстять у собi право на самовизначення, право на розвиток, право на мир i безпеку i право на здорове навколишнє середовище, права корiнних народiв и iншi [2, 145].

14 стр., 6940 слов

Право на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини і громадянина

... різновиду прав як соціальні права, для реалізації яких необхідна детальна регламентація на національному рівні. Як правило, на національному рівні основні права і свободи людини та ... і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Система прав і свобод людини і громадянина передбачена в розділі 2 Конституції України. Звичайно, права людини і ...

Але основна проблема полягає в тому, що означає слово «нацiя», яке використовується в цих документах. Воно настiльки складне, що взагалi не розвивається надалi в документах по цiй проблемi. І там, де є закони, якi говорять про права меншин, говориться не про права спiвтовариств, а лише про права окремих осiб, приналежних до цим меншин.

Якщо ж говорити про права нацiї або про права певних груп, ми iдемо вiд мови прав людини i починаємо говорити мовою полiтики це вже зовсiм iнша проблема.

Тому перейду вiдразу до класифiкацiї прав людини. Тут є рiзнi пiдходи. По-перше, розрiзняють: iндивiдуальнi права людини i колективнi права людини. Наприклад, права профспiлок чи право народiв на самовизначення — це колективнi права. Останнє право iнодi вiдносять до прав народiв, але право народiв має теж, так сказати, правочоловiчний ракурс. Обидва Пакти про права людини, Пакт про цивiльнi i полiтичнi права i Пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права починаються зi статей, присвячених праву народiв на самовизначення.

Звичайно притримуються класифiкацiї, встановленої Пактами про права людини. Розрiзняють економiчнi права, соцiальнi права, культурнi права, громадянськi права и полiтичнi права.

Виникає ще одне питання: чи вичерпаний перелiк прав людини, який сформульований в iснуючих на сьогоднiшнiй день мiжнародних документах, зокрема в Пактах про права людини? Нi, перелiк цей не є вичерпаним. Свiдоцтвом цього є iнша класифiкацiя прав людини. Ця класифiкацiя одержала найменування концепцiї трьох поколiнь прав людини в силу iсторичного характеру формування теорiї, iдеологiї й практики прав людини. Вiдразу слiд визначити, що це зовсiм не формальний критерiй, вiн частково спiвпадає й з суб’єктним критерiєм, та з класифiкацiєю по сферi суспiльних вiдношень.

Дана теорiя в радянський час i в перiод перебудови у нас не дуже була популярна, її пiдхопили в основному країни, що розвиваються. Її сформулював на початку 70-х рокiв французький юрист Карел Вазак, який довго працював в ЮНЕСКО. Прихильники цiєї концепцiї говорили, що перше поколiння прав людини — це цивiльнi та полiтичнi права. До першого поколiння прав людини вiдносять звичайно традицiйнi лiберальнi права и свободи, з яких, i починаються права людини в їх сучасному розумiннi. До цього поколiння належать такi права i свободи, як право на життя; свобода вiд катувань i жорстокого чи принижуючого гiднiсть поводження чи покарання; право на свободу; право власностi; свобода совiстi i думки; свобода слова й iнформацiї; рiвнiсть перед законом i судом; заборона вiд дискримiнацiї по ознакам нацiональностi, раси, мови, релiгiї; право приймати участь в управлiннi державою; свобода асоцiацiй; право протестувати (або свобода мiтингiв та демократичне право на справедливий суд i ще ряд iнших прав i свобод [3, 102].

4 стр., 1994 слов

Реферат європейський суд з прав людини

... узвичаєних себе державами - учасниками Конвенції: Європейську Комісію з прав людини, Європейський Суд у правах людини і Комітет міністрів Ради Європи. З листопада 1998 р., по набутті чинності Протоколу № ... передбачили створення міжнародного контрольного механізму Європейський Суд у правах людини при Раді Європи заснованого й діючого виходячи з Конвенції про захист людини та основних свобод по писаною ...

Вище приведений основний, але не вичерпний перелiк i не у формулюваннях кiнця XVIII – начала XIX вiкiв, а в їх сучасному звучаннi, але весь цей достатньо довгий ряд – тiльки розширене тлумачення, поглиблене и уточнене того, щоб було сформульовано предтечами буржуазних революцiй и стало юридичною реальнiстю в декларацiях, народжених американською и французькою революцiями.

Неважко замiтить, що всi цi права є дiйсно загальними и унiверсальними, вони належать кожному незалежно вiд його походження, кольору шкiри, сферi занять и т. д. У сукупностi вони складають те, що робить людину – вiльним членом вiльного суспiльства.

Свобода – це внутрiшнiй змiст фундаментальних прав, якi й є “будiвельним матерiалом”, “цеглинкою”, перетворюючи iдею свободи у свiтосприйняття вiльної людини й суспiльства, в якому я живу, – в вiльне суспiльство.

Фундаментальнi права першого поколiння в мiжнародному i захiдноєвропейському правi називаються громадянськими i полiтичними правами i свободами. Основи цих прав були сформульованi в Загальнiй Декларацiї i розвитi у вже згадуваному Мiжнародному пактi про громадянськi i полiтичнi права 1966 року.

Вони виникли пiд впливом Великої французької революцiї, головним чином, Декларацiї прав людину i громадянина, i документiв американської вiйни за незалежнiсть, яку в американськiй лiтературi часто називають американською революцiєю.

Права людини i громадянина — це внесок Заходу. Потiм настала черга економiчних, соцiальних и культурних прав. Це, як говорили, внесок соцiалiстичних країн. Дiйсно, саме Радянська держава висувала цю категорiю прав, причому на перше мiсце ставилися економiчнi права такi, як право на працю, а також соцiальнi права (право на матерiальне забезпечення старостi, права, пов’язанi з добробутом людини, рiвнем i якiстю його життя: право на працю, включаючи право на вибiр сфери працi, право на вiдпочинок, на оплачувану вiдпустку, на утворення, медичне i соцiальне забезпечення, соцiальне на захист материнства i дитинства й iншi).

Вони знайшли своє вiдображення в Загальнiй Декларацiї прав людини i бiльш докладно були розробленi i викладенi в Мiжнародному пактi про економiчних, соцiальних i культурних правах 1966 рiк. Узагалi важко дуже зробити розходження. З iсторiї слова не викинеш. Мабуть, тiльки одне економiчне право з’явилося в часи французької революцiї, це право на власнiсть [4, 322].

середовище i право на розвиток. Інодi додають до цього право на комунiкацiю, маючи на увазi встановлення справедливого, нового iнформацiйного порядку. Зараз якось про це забули, але для країн, що розвиваються, проблема залишається досить актуальна. До iнших прав третього поколiння вiдносять, наприклад, що випливають: принцип вiльного розпорядження народом своїми природними ресурсами, право на нацiональну i мiжнародну безпеку, право бути вiльним вiд насильства на самобутнiсть, право на гiдне iснування, право на участь у рiшеннi регiональних i глобальних проблем, право на загальну повагу i т. д., а також такi чуднi права, як “право вiдкидати усi види позик, що пiдривають нацiональний суверенiтет, чи розвиток посилюючих залежнiсть вiд iноземного чи капiталу посилюючих соцiальну нерiвнiсть”, “право контролювати дiяльнiсть транснацiональних компанiй, – й iнших iноземних и нацiональних капиталовклачикiв, для того щоб не допускати спекулятивного збагачення” и тому подiбнi. Потiм деякi неурядовi органiзацiї намагалися сюди додати масу других видiв прав, наприклад, право змiнювати пiдлога i т. д. Це, безсумнiвно, колективнi права. Їх часто називають правами чи солiдарностi правами народiв i поєднують iз правом народiв на самовизначення. Мiж iншим, у деяких мiжнародних документах вони знайшли вiдображення. Є такий договiр, Африканська Хартiя прав людини i народiв. Там вони зафiксованi. У широкому змiстi слова це, звичайно, теж права людини [5, 20].

15 стр., 7420 слов

Права людини і громадянина: поняття, види, гарантії забезпечення

... історичний період і встановити причини нівелювання прав і свобод людини і громадянина на сучасному етапі розвитку суспільства. Правовий статус людини і громадянина має глибокі історичні корені. Права і свободи людини та громадянина не існують ізольовано, самостійно, вони знаходяться ...

У значнiй мiрi дана категорiя прав людини виявилася нежиттєздатною. Усi цi права, крiм, зрозумiло, права на самовизначення, носять скорiш лозунговий характер. Дуже важко встановити їхнiй чiткий, реальний змiст. Одна справа, наприклад, встановити, що нiхто не може бути затриманий на певний строк без санкцiї суду, а друга справа проголошувати право на роззброювання.

Бiля десяти рокiв тому, у рамках Комiсiї по правам людини була створена «група п’ятнадцяти» (що складалася з п’ятнадцяти держав), яка займалась розглядом питання про те, як здiйснюється право на розвиток. Кiлька рокiв вона проробила, грошi витратила, — й робота припиналася, група «вмерла». Разом з нею i деякi документи, у першу чергу, резолюцiї Генеральної Асамблеї, що розшифровують деякi з цих прав. Наприклад, Декларацiя про право народiв на мир, Декларацiя про право на розвиток. Показово тут наступне: перелiк прав людини не вичерпаний.

суспiльства. Мова, зрозумiло, йде про нацiї, народи, їхнiх асоцiацiях i т. п., iнодi говорять i про людство в цiлому.

Існує значна кiлькiсть мiжнародних документiв, присвячених правам третього поколiння: Азиатсько-Тихоокеанськая декларацiя людських прав iндивiдiв и народiв 1988 року, Декларацiя загальних обов’язкiв народiв и урядiв — країн АСЕ-АН 1983 року, Тунiська декларацiя про права людини и народiв 1988 року, Декларацiя ООН про право на розвиток 1986 року та iншi.

Взагалi, юридична природа колективних прав викликає серйознi спори. Права третього поколiння до природних прав нiхто не вiдносить. Отже, вони вториннi, похiднi вiд традицiйних прав людини. Така постановка питання невiрна; iндивiдуальнi i колективнi права створюють єднiсть и не повиннi суперечити один одному.

Є тут одна юридична тонкiсть: правова невловимiсть та некоректнiсть всiєї конструкцiї призводить до того, що частiше всього неможливо точно визначить iнтерес (або те, що їм проголошується) вiд права (або того, що їм проголошується).

А звiдси – результат.

Є один випадок, передбачений мiжнародним правом, при настаннi якого спiввiдношення iндивiдуальних и колективних прав приймає особливий характер. Це – надзвичайний чи воєнний стан, коли пiд загрозу поставлене життя нацiї чи народу, але це – виняток. Крiм того, навiть в умовах надзвичайного стану багато прав людини не можуть бути обмеженими (наприклад, свобода вiд катувань, без-людяного чи принизливого гiднiсть покарання).

1. 2 Спiввiдношення iндивiдуальних та колективних прав людини

Вiдмiннiсть прав першого i другого поколiнь вiд колективних прав третього поколiння заключаться у типi вiдстоювання цими правами iнтересiв. По сутi справи, права, як першого, так i другого поколiння можна розглядати як вираження iндивiдуальних iнтересiв — будь те приватнi iнтереси особи чи право особи приймати участь в життi суспiльства (право на свободу асоцiацiй або релiгiї, напри-лад).

13 стр., 6085 слов

Європейські стандарти прав людини: загальнотеоретична характеристика

... правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документи. Права людини грають особливу роль у взаємовідносинах людини і держави. Вони контролюють і регулюють ...

Характерною рисою прав нового, третього поколiння є те, що вони захищають визначенi iнтереси, якi не так просто класифiкувати з погляду їх цiнностi для окремих iндивiдiв. Важливiсть деяких прав третього поколiння можна зрозумiти тiльки в рамках «їхньої сукупної цiнностi для всiх членiв групи, тому що благами подiбного типу всi члени групи можуть користатися тiльки спiльно».

питанню у Великобританiї, наприклад, триває вже кiлька десятилiть. Приєднання до Європейської конвенцiї про захист прав людини, зобов’язує Великобританiю дотримуватися мiжнародних стандартiв прав людини, так вважає М. Ташнет, професор права Джорджтаунского унiверситету, автор статтi «Суспiльство, в якому є бiлль про права», тим бiльше, що для цього iснує примусовий механiзм, як Європейський суд по правам людини. Однак вiдношення британського суспiльства до необхiдностi iснування такого бiлля про права неоднозначне: є прихильники, але є i супротивники. Прихильники вважають, що було б краще, так сказати, «приручити» мiжнароднi стандарти прав людини, тобто адаптувати їх к реалiям власного життя. Супротивники ж вважають, що нацiя з забезпеченим правовою санкцiєю бiллем про права зовсiм не обов’язково живе краще, нiж нацiя, не що не має такого бiлля. «По визначенню, — вiдзначає М. Ташнет, — юридично закрiплений бiлль про права затрудняє дiяльнiсть законодавчих органiв, коли вони намагаються вiдреагувати на змiнену соцiально-економiчну и полiтичну ситуацiю. І по визначенню реалiзацiєю забезпечених правовою санкцiєю бiллiв про права займаються iнститути, укомплектованi людьми, з юридичною освiтою, чия власна правова культура оказує вплив на спосiб iнтерпретацiї цих прав», що може привнести в законодавчий процес «небажану жорстокiсть та консерватизм» [6, 26].

Ця проблема досить докладно аналiзується в статтi Т. Джоунса, викладача права Манчестерского унiверситету, «Фундаментальнi права в Австралiї i Великобританiї», державно-правовi системи якi, як вiдомо, iдентичнi. Безсумнiвною перевагою бiлля про права є, на думку автора, то, що вiн установлює параметри фундаментальних прав i свобод, обмежуючи тим самим ступiнь втручання в цю сферу держави i законодавчих органiв. Не дивно тому, що в його пiдтримку висловлюються найбiльш досвiдченi i впливовi представники судової влади — як у Великобританiї, так i в Австралiї, — покликанi захищати загальне право з обов’язку служби, — тому що вони краще iнших розумiють неадекватнiсть пiдходу до захисту фундаментальних прав з позицiї загального права. Причина цього досить проста, тому що, на думку Т. Джоунса, «є межа можливостей навiть для самого прогресивного суддi в планi використання їм у своїй аргументацiї мiжнародних правових норм. Є межа розвитку загального права i межа можливостi iнтерпретацiї законодавства».

І все-таки навряд чи є надiйний и однозначний спосiб рiшення цiєї проблеми. Разом з тим досвiд США, що мають юридично закрiплений и забезпечений правовою Бiлль про права, досить показовий. Як вiдомо, цей досвiд, мабуть, самий багатий у свiтi, i репутацiя американського Бiлля про права досить висока. Крiм того, на думку М. Ташнета, схожими тут є й правовi культури США и Великобританiї, заснованi на загальному правi. Це дає можливiсть припусти, що його виконання буде забезпечувати за посередництвом звичайного суду — так само, як i у США, а не через полiтичний iнститут типа Конституцiйної ради Францiї, що представляє собою основну альтернативну модель забезпечення дотримання конституцiйних прав.

6 стр., 2701 слов

Становлення та розвиток міжнародної системи захисту прав людини

... керівника по роботі: ______________________________ _______________________________________________________________________________________________________________РЕФЕРАТ Бакалаврська робота: _ с., 53 джерела, 1 додаток. Об’єкт дослідження – права і свободи людини та їх захист в сучасному міжнародному праві. Предмет ...

Б. Маклахлин у згаданiй ранiше статтi конституцiйних прав на прикладi канадської Хартiї прав людини. На її думку, бiлль про права має серйознi переваги в справi реалiзацiї прав людини в порiвняннi з iншими законодавчими формами и процедурами. У Канадi були випробуванi рiзнi способи розвитку прав людини, насамперед розробка i прийняття законодавств по правах людини i навiть iснування бiльш десяти рокiв так званого «псевдо конституцiйного билля про правах». Але особливого прогресу досягти не вдавалося, поки не була прийнята Хартiя прав i свобод у 1982 р. Це значним образом змiнило ситуацiю, тому що удалося досягти рiвноваги «мiж надмiрним iндивiдуалiзмом», чи правами особи, якi визначаються судом, з одного боку, и «правлiнням й волею бiльшостi, виявленими через законодавчi с iншої. Хартiя встановлює також рiвновагу мiж «поняттями верховенства закону i гарантованих фундаментальних прав». Канадська модель Хартiї вiдрiзняється вiд американської моделi Бiлля про права, «де iндивiдуальнi права зводяться в абсолютну форму i протиставляються державi як чомусь далекому». Канадська Хартiя, як вважає Б. Маклахлин, являє собою деякий компромiс, розглядаючи iндивiдуальнi права як «дещо додаткове до прав та обов’язкiв держави». Кожному iндивiду гарантується фундаментальних прав людини, але вони «неодмiнно обмежуються одне другим i ще бiльше — суспiльним благом». На думку автора статтi, основна i найважливiша вiдмiннiсть канадської Хартiї вiд Бiлля про права США укладається в створеннi механiзму поступового досягнення компромiсу мiж iндивiдуальними правами и iнтересами бiльшостi. Подiбний компромiс для США навряд чи можливий, тому канадська Хартiя виглядає менш радикально и бiльш гнучкою [7, 117].

Ряд статей у розглянутiй книзi зачiпають таку важливу и далеко не нову тему, як рiвноправ’я. Присвяченi цiй темi статтi об’єднанi в окремий роздiл, який називається «Ще раз про рiвнiсть». Якщо в статтi С. Фредман, викладача Икзетер-коледжа в Оксфордi, «Менш рiвнi, нiж iншi» аналiзується проблема жiночої рiвноправностi, яка аж нiяк не нова, то i проблема прав людини и сексуальної орiєнтацiї. в сферi правових дискусiй розглядається теж не вперше. К. Стичин, автор статтi «Найважливiшi права i спiрна iдентичнiсть: Сексуальна орiєнтацiя i рiвноправнiсть у канадськiй юриспруденцiї», який також є унiверситетським викладачем права, аналiзує анти дискримiнацiйне законодавство з погляду «категорiального мислення и сутнiсних концепцiй iдентичностi». Категорiальне мислення стосовно до цiєї проблеми означає, що «iндивiд повинний просто пiдтвердити визначену соцiальну iдентичнiсть i довести, що дискримiнацiя його як особи породжена iєрархiчними вiдношеннями мiж домiнуючою соцiальною iдентичнiстю та його iдентичнiстю ».

Без сумнiву iнтерес представляє стаття Д. Нолана, викладач прав Королiвського коледжу (Лондон), «Право на гiдне до себе вiдношення», в якiй автор аналiзує практику дискримiнацiї и несправедливого звiльнення. Суть цього права укладається в тiм, що пiдставою для ухвалення рiшення роботодавця в сферi трудових вiдносин може служити тiльки чи наявнiсть, навпаки, вiдсутнiсть визначених i необхiдних для конкретної ситуацiї достоїнство. Використання ж iнших основ для мотивування рiшення про прийняття на роботу, просуваннi по чи службi звiльненнi розцiнюється автором як дискримiнацiйне рiшення, що порушує право людини на таке вiдношення до себе, яке було засновано на достоїнствах, необхiдних для виконання даної роботи. Право на гiдне до себе вiдношення широке визнається в усьому свiтi, вiдзначає Д. Нолан, i зафiксовано в нацiональних законодавствах багатьох країн, що стосуються рiвноправностi, незаконної дискримiнацiї i звiльнень. Безсумнiвна важливiсть концепцiї достоїнства полягає в том, що вона може сприяти правовому захисту усiх груп населення, особливо тих, якi вiдносяться до так званих проблемних категорiями и в значнiй мiрi вiдчувають до себе вiдношення. Обмеживши область розгляду цiєї проблеми сферою зайнятостi, автор вважає, що цей принцип цiлком може бути використаний стосовно i до другим областей, наприклад чи утворення розподiлу житла. Інтереси, на пiдставi яких виводиться то чи iнше право, на думку автора, являються достатньо важливими в даному випадку, щоб це право — на гiдне до себе вiдношення — можна було б вiднести до числу основних прав людини, тим бiльше що його реалiзацiя не залежить вiд економiчних умов и рiвня розвитку того чи iншої держави[8, 104].

5 стр., 2167 слов

Реферат суб єкти міжнародного права

... міжнародного права. Спеціальної правосуб'єктністю мають, наприклад, фізичні особи. Їх правосуб'єктність, зокрема, визнана Загальної декларацією правами людини ... Ахметшин Р.И. Народ як суб'єкт права самовизначення // Вісник МДУ. Серія 11. Право. 1998. № 2. *Бірюков П.Н. ... за походженням підрозділяється на фактичну і певну юридичну. Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздатністю, дієздатністю ...

2 ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ПРАВ НАЦІЇ

Право нацiй на самовизначення, один з основних визнаних свiтовим спiвтовариством принципiв мiжнародного права, що означає створення суверенної i незалежної держави, вiльне приєднання до незалежної держави або об’єднання з ним, або встановлення будь-якого iншого полiтичного статусу, вiльно визначеного народом. Це невiд’ємне право нацiй i народностей є одним з так званих iмперативно-основних принципiв мiжнародного права, закрiплених i в ст. 53 Вiденської конвенцiї про право мiжнародних договорiв, по якiй ця норма „приймається i визнається мiжнародним спiвтовариством держав у цiлому», вiдхилення вiд неї неприпустимо i змiнити її можна тiльки «наступною нормою загального мiжнародного права”. Прiоритет основних принципiв мiжнародного права над внутрiшньодержавним, нацiональним правом загальновизнаний.

Проблема права народiв на самовизначення дуже важлива, тому що це стосується не тiльки кожного з нас, але i великого числа народiв, що аж до сьогоднiшнього дня ще не користуються правом на самовизначення.

Що можна сказати з приводу об’єктивного змiсту права народiв i нацiй на самовизначення? Насамперед, треба пiдкреслити, що ми чiтко розрiзняємо населення, що проживає на визначенiй територiї, i, як ми звикли говорити, титульну нацiю. У багатьох випадках титульна нацiя складає меншiсть, як, наприклад, у Казахстанi, де казахiв близько 50 %, чи в Абхазiї, де абхазiв всього 18 %. Отже, треба розрiзняти два поняття [9, 93].

права народiв i нацiй на самовизначення, я маю на увазi, насамперед, можливостi розвитку даної нацiї i даного народу. Тобто, якщо даний народ користується всiма можливостями для власного розвитку, то питання про самовизначення фактично визначено. Якщо даний народ не користується всiма можливостями для власного розвитку, встає питання про право народiв i нацiй на самовизначення.

надзвичайно сумний i, мабуть, викликаний недостатньою компетентнiстю тих, хто там засiдає.

Проблема самовизначення, як уже говорилося, — це насамперед проблема розвитку, i якщо нацiя чи народ розвиваються благополучно, ми з вами повиннi говорити про те, що вони користуються правом народiв на самовизначення поза зв’язком з тим, чи є ця нацiя незалежної чи народ незалежним чи залежної, тобто, що знаходиться в складi iншої держави.

13 стр., 6060 слов

Міжнародно-правові акти про права людини

... организация сообщества является справедливой. Об'єктом вивчення з даної теми є - сфера прав людини і громадянина. Тема вивчення - это правовые нормы, которые формально мстят за ... информации для агрессора или в международной организации по конфискации прав людей. Таким сьогодні є Комітет з прав людини. Це організація була заснована в 1966 р. відповідно до ...

Проблема складається в тiм, щоб кожен представник даного народу, представник, будемо так говорити, населення, що живе на данiй територiї, має можливiсть висловити свою волю. Інше питання, що потiм росiйськомовне населення виступило проти дискримiнацiйного закону про громадянство. Це наступний, будемо говорити так, етап розвитку. Але сутнiсть справи укладається в тiм, що бiльшiсть населення, що брало участь у голосуваннi, висловилося за незалежнiсть.

Коли ми говоримо про право нацiй i народiв на самовизначення, то варто мати на увазi, що це право здiйснюється в рiзних формах. У формi федеративного устрою чи у формi полiтичної незалежностi. Треба сказати, що в правовiй лiтературi — нашiй i зарубiжнiй — з’явилося кiлька статей, де говорилося про те, що принцип самовизначення суперечить принципу територiальної цiлiсностi. Нiчого подiбного — нiякого протирiччя тут немає. Принцип територiальної цiлiсностi як був, так i залишається одним з основних принципiв мiжнародного права.

Поняття «самовизначення» означає, що кожен народ мирним шляхом може змiнити, у тому числi i територiальну цiлiснiсть будь-якої держави.

Ще я хотiла б пояснити прiоритет прав особистостi перед правами колективу, тобто про те, що з прав iндивiдуальних — зрозумiло, грамотно сформульованих i цивiлiзовано дотримуваних — автоматично випливають будь-якi колективнi права. Справдi, якщо кожний має доступ до iнформацiї i можливiстю безперешкодного вираження своєї думки, якщо кожний користається правом — нiчим, крiм розумного закону, не обмеженим — створювати будь-якi мирнi асоцiацiї, що не порушують прав iнших осiб, то звiдси просто автоматично випливає право на будь-яку мислиму форму культурної автономiї, на будь-який спосiб утворення, прямо випливають усi релiгiйнi, профспiлковi i тому подiбнi права, у тому числi право говорити обраною мовою i право поєднуватися по нацiональнiй ознацi, якщо це питання є особливо важливим. Я не думаю, що варто розвивати це мiркування — адже його логiка зовсiм проста.

Однак з цього загального правила є одне виключення, i воно торкається питання про державнiсть. Якщо глянути на нього з погляду права, то ми побачимо, що це взагалi не правове питання, насамперед по тiй простiй причинi, що зовсiм не визначено — i принципово не може бути визначено! — суб’єкт права. Тому що як визначити однозначно саме утворить ту спiльнiсть людей, що вже може, так сказати, претендувати на державнiсть? Яким критерiєм при цьому користатися? [10, 283].

Звичайно, коли розставляєш крапки над i, то виходить рiзко i не дуже чемно, але можна множити i множити приклади мiсць на землi, де такого роду питання виникають i не мають правового рiшення. Наприклад, у Дагестанi ледве не кожен аул говорить своєю мовою; там iснує бiльш 30 мов, носiї яких один одного не розумiють. Усi цi тридцять чи бiльш аулiв — вже сувереннi держави чи ще нi? Якщо не всi, то хто саме. «Якщо всi, то як може жити суспiльство, влаштоване таким чином? Скiльки посольств треба створити i як домовитися мiж собою? Мiж тим усе, що насправдi потрiбно людям, — це мати можливiсть розвивати свою культуру i бути в ньому не защемленими в порiвняннi з iншими. А що стосується того, що ця проблема дотепер не вирiшена в мiжнародному правi, то вона i не буде вирiшена правовими засобами , можна за це ручатися. І наша участь у спробах її вирiшення, нiчому не допоможе. Тому що немає на землi такої людини, що скаже: „Я точно знаю межу мiж тими народами, хто мають право на державнiсть i тими, хто ще цього права не мають, а також тими, котрi нiколи його не придбають”. Тому потрiбний просто цивiлiзований пiдхiд до цих проблем — i тодi, їхня гострота має тенденцiю вiдмирати.

Питання перше — щодо посилань на iсторичний контекст, необхiдний для постановки проблеми прав людини. Чекання придатне iсторичному контексту означає, що час для постановки проблем прав людини не прийде взагалi нiколи. І другий, не менш важливий. Я безумовно визнаю право всякого народу на самовизначення i не заперечую того, що це фундаментальне право. Але вiдповiдi на питання так i немає. Який же саме народ має це право. Я згадувала про Дагестан i про одно аульнi мови, тобто мови, що iснують в одному аулi i бiльше нiде. Цi аули володiють найважливiшою конституцiйною ознакою нацiї. Чи мають вони право на самовизначення? Якщо так, то ми можна зайти дуже далеко [11, 113].

Якщо вирiшити, що первинними є права людини, то в них розчиняються права нацiй: право на самовизначення, свою державу, розвиток мови i культури. Якщо ж вирiшити, що первинними є права народiв, то неминуче прийдемо до визначеної дискримiнацiї.

Треба вважатися з обома цими реальностями, кожна з який має право на iснування i розвиток. Вирiшуючи питання самовизначення нацiй i народностей, варто не забувати про права людини. А ратуючи за права людини, потрiбно ясно i чiтко представляти, що є така реальнiсть, як нацiї.

Невелике технiчне уточнення. Пiслявоєннi мiжнародно-правовi документи писалися для країн третього свiту, де часто важко зрозумiти, що таке нацiя. Тому в цих документах термiна «права нацiї» немає. Там мова йде про право народiв на самовизначення, а поняття «права нацiї» ми тут ввели самi i самi повиннi визначити, який змiст у нього вкладаємо.

Якщо дорiвняти права нацiї до прав групи, партiї чи навiть колективу, то це теж, що i розмовляти зi спiврозмовником на рiзних мовах. Нацiя — це зовсiм iнше. Нацiя — це iсторично сформована маса людей, що мають загальну мову, територiю. Нацiя — це росiйська нацiя, українська, грузинська i т. д. Право нацiї на самовизначення — це ж елементарне правове поняття, як можна його ототожнювати з правами колективу.

2. 2 Права корiнних народiв

У результатi розпаду СРСР основна вага рiшення проблем мiжнацiональних вiдносин перемiстилася в рамки колишнiх союзних республiк СРСР — нинi незалежних держав.

Хоча цi держави як правонаступники колишнього СРСР i, отже, учасники багатьох мiжнародних угод по правах людини повиннi керуватися засадами i нормами цих мiжнародних угод у процесi створення своїх нацiональних законiв, цi процеси проходять важко й у багатьох вiдносинах у явному протирiччi з принципами i нормами сучасного загальновизнаного мiжнародного права. Це протирiччя чiтко виявляється в законах про громадянство деяких колишнiх союзних республiк СРСР, на основi яких люди були подiленi на рiзнi категорiї з рiзними правами й обов’язками. Одним з “правомiрних” основ такого подiлу громадян використовується доктрина так називаного “переважного права титульних нацiй” над iншою частиною “не титульного” населення країни [12, 44].

на своє “корiнне” походження на вiдповiдних територiях, претендують на переважне право стосовно iншої частини населення даної територiї, у тому числi у вiдношеннi представникiв так званою “титульної нацiї” цих колишнiх союзних республiк.

У цих умовах, якщо “корiннi” народи автономних утворень розглядають “титульнi” нацiї як колонiзаторiв i причину всiх їхнiх нещасть» то, у свою чергу, “титульнi” нацiї оцiнюють полiтику “корiнних” народiв як полiтику сепаратизму i погрозу територiальної цiлiсностi союзних республiк колишнього СРСР.

Із самого початку необхiдно пiдкреслити, що поняття “титульна” нацiя не визначена нi в правовому, нi в доктринальному порядку. Разом з тим воно використовується у вiдношеннi тих нацiй, назви яких визначили назви колишнiх союзних республiк СРСР.

Таким чином, змiст поняття “титульна” нацiя тотожне поняттю “корiнного” народу в межах усiєї територiї республiк колишнього СРСР.

До мiжнародних угод, що визначають правовий статус корiнних народiв, насамперед вiдносяться Конвенцiя МОТ “Про захист i iнтеграцiю корiнного й iншого населення, що веде племiнний i напiвплемiнний спосiб життя в незалежних країнах”, Конвенцiя 1959 р. № 107. на основi якої в 1989 р. була прийнята Конвенцiя “Про корiннi i племiннi народи в незалежних країнах”. Крiм названих Конвенцiй МОТ, у рамках ООН Пiдкомiсiєю по попередженню дискримiнацiї i захисту меншостей був розроблений проект Декларацiї прав корiнних народiв [13, 86].

На пiдставi приведених документiв можна видiлити наступнi основнi елементи визначення “корiнний народ”:

  • корiннi народи є нащадками людей, що населяли яку-небудь область до прибуття туди iншого населення;
  • не домiнуюче їхнє положення в суспiльствi;
  • їх культурнi й iншi вiдмiнностi вiд iншої частини населення;
  • їхня свiдомiсть належностi до корiнного народу;

Зi змiсту перерахованих мiжнародних документiв, а також рекомендацiй мiжнародних неурядових органiзацiй корiнних народiв (зокрема, Всесвiтньої ради корiнного населення) вимальовуються наступнi права корiнних народiв, що складають основу їхнього правового статусу:

  • право на повне i дiйсне користування основними правами i свободами людини;
  • право на свободу i рiвнiсть з iншими людьми в суспiльствi без якої-небудь дискримiнацiї;
  • право на розвиток i заохочення їхньої рiдної мови, та на усi форми освiти;
  • право на визначенi форми, структури i повноваження своїх iнститутiв;
  • колективне право на автономне керування їхнiми мiсцевими справами;
  • незаконнiсть виселення корiнних народiв iз займаних ними земель;
  • право визначати власнi прiоритети в розвитку їхнього життя, iнститутiв i землi, на якiй вони живуть традицiйно;
  • полiпшення умов життя, працi i рiвня охорони здоров’я й утворення корiнних народiв повинне бути прiоритетним у платi економiчного розвитку регiону;
  • нацiональне законодавство повинне враховувати традицiї i звичаї корiнних народiв;
  • право на збереження їхньої землi, навколишнього середовища, традицiйних економiчних життя;
  • право на збереження, керування, використання природних ресурсiв;

— — право вимагати, щоб державнi органи в обов’язковому порядку консультувалися з ними в справах внутрiшнього i мiжнародного спiвробiтництва по здiйсненню проектiв, особливо по освоєнню природних ресурсiв, щоб цi проекти не нанесли економiчний i екологiчний збиток навколишньому середовищу корiнних народiв i таке iнше [14, 74].

У мiжнародних документах визнається, що розвиток правових норм, що гарантують жiнкам надання основних прав i свобод людини — необхiдний, але недостатнiй крок для подолання їхньої дискримiнацiї. У соцiологiї права iснує багато доказiв того, що ефективнiсть права в змiнi шаблонiв поведiнки не знаходиться в повнiй залежностi нi вiд того ступеня, у якiй воно вiдповiдає пануючим у суспiльствi установкам, нi вiд строгостi санкцiй, застосовуваних для проведення норм права в життя. Справа в тiм, що суспiльство являє собою не однорiднi збори iндивiдiв, а складну мережу рiзноманiтних iнтересiв, переконань i шаблонiв поведiнки. Те, що одному iз секторiв суспiльства представляється необхiдною умовою ефективного i морального функцiонування спiльностi, є в очах iнших секторiв незаконною й обтяжною вимогою (це вiдноситься до прав людини-жiнки).

Саме в цiй сферi так називане право звичаю часто суперечить законодавчому праву.

„Wомеn’s human rights”) вiдносяться до так названих колективних прав чи третьому поколiнню прав людини.

До першого поколiння прав людини вiдносяться традицiйнi лiберальнi цiнностi — право на свободу думки, совiстi i релiгiї, право на життя, свободу i безпеку особистостi i так далi. Це права, що реалiзують так названу негативну волю i зобов’язуючi державу утримуватися вiд втручання в сфери, регульованi цими правами.

Другим поколiнням (чи позитивними правами) називають тi соцiальнi, економiчнi i культурнi права (право на працю i вiльний вибiр роботи, на соцiальне забезпечення, на освiту i т. д.), для реалiзацiї яких необхiдне втручання держави (нормативне їхнє визначення, створення соцiальних програм i гарантiй i так далi).

Третє поколiння — це так названi колективнi права, що можуть здiйснюватися не окремою людиною, а колективом, спiльнотою, нацiєю — право на мир, на самовизначення, на здорове навколишнє середовище, на свободу вiд дискримiнацiї по половому, нацiональному чи вiковому принципi. При прийняттi “Конвенцiї ООН про лiквiдацiю усiх форм дискримiнацiї у вiдношеннi жiнок” обговорювалося питання про те, чому для захисту прав жiнок недостатньо Мiжнародного Бiлля про права людини [15, 21].

Створення додаткових засобiв захисту прав людини жiнок визнано мiжнародним спiвтовариством необхiдним тому, що факт належностi жiнок до «людства» виявився недостатнiм для забезпечення їм захисту своїх прав. Для реалiзацiї прав людини жiнок недостатнiм виявляється створення законодавчих норм i механiзмiв їхнього дотримання. Реалiзацiя цих прав багато в чому залежить вiд змiни культурних норм i стереотипiв.

“Конвенцiї ООН про лiквiдацiю усiх форм дискримiнацiї у вiдношеннi жiнок”, що є одним з найважливiших документiв у сферi прав людини жiнок, таким чином: “Дискримiнацiя у вiдношеннi жiнок означає будь-яке розходження, виключення чи обмеження по ознацi статi, що спрямовано на ослаблення чи зводить нанiвець визнання, використання чи здiйснення жiнками (незалежно вiд їхнього родинного стану), прав людини й основних свобод у полiтичнiй, економiчнiй, соцiальнiй, культурнiй, цивiльнiй чи будь-який iншiй областi” (СРСР пiдписав i ратифiкував цей документ ще в 1980 роцi).

Найважливiша особливiсть цього визначення полягає в тому, що поняття дискримiнацiї застосовується не тiльки до юридичної рiвноправностi чоловiкiв i жiнок, але i до їхнього фактичного положення. Цей же принцип пiдкреслюється й у статтi 2 Конвенцiї де говориться, що держави — учасники Конвенцiї зобов’язуються “приймати усi вiдповiднi мiри, включаючи законодавчi, для змiни чи скасування дiючих законiв, постанов, звичаїв i практики, що являють собою дискримiнацiю у вiдношеннi жiнок” [16, 261].

У статтях 5 i 10 Конвенцiї говориться про те, що держави-учасники повиннi переборювати й усувати стереотипнi концепцiї ролi чоловiкiв i жiнок, соцiальнi i культурнi моделi поведiнки, заснованi на iдеї неповноцiнностi чи переваги одного зi стать. У Доповiдi Генерального Секретаря ООН пiдкреслюється, що „важливi заходи для змiни такого положення повиннi включати контроль i регламентування з боку урядiв, для того, щоб розширити участь жiнок у роботi засобiв масової iнформацiї i змiцнити роль останнiх у справi iнтеграцiї”. Іншими словами, крiм розробки законiв i правових норм по забезпеченню рiвноправностi жiнок i чоловiкiв i механiзмiв їхньої реалiзацiї, необхiдно змiнювати стереотипи i стереотипнi моделi гендерних ролей [17, 245].

3 ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ НАЦІЙ

Дана глава присвячена здiйсненню прав нацiональних i етнiчних меншин, проблеми їхнього захисту i коротко здiйснити монiторинг тих мiжнародних документiв, що iлюструють колективне право i право на самовизначення. Будь-яка група людей — це сукупнiсть вхiдних у неї iндивiдуумiв. І будь-яке суспiльство, з мого погляду, настiльки невiльно, наскiльки безправний самий безправний член цього суспiльства. Не може суспiльство називатися вiльним, якщо є хоч одна людина, права якого порушуються.

Тому iндивiдуальнi права дуже важливi. Але в силу того, що любе право по сутi своїй це не що iнше, як право вибору, колективнi права не входять у суперечнiсть i не порушують iндивiдуальних прав. Прикладiв тому в мiжнароднiй правовiй практицi досить. От деякi:

1. Хартiя ООН починається словами: «Ми, народи Об’єднаних Нацiй…» (не «ми, люди», а «ми, народи»).

2. Резолюцiя 1991/31 вiд 29 серпня 1991 року: Пiдкомiсiя ООН по запобiганню дискримiнацiї i захисту меншостей доручив Генеральному Секретарю ООН пiдготувати доповiдь, озаглавлену «Інтелектуальна власнiсть корiнних народiв» (знову права визначеної групи людей), до речi йде як прямий наслiдок статтi 17 Загальної декларацiї прав людини: «Кожний має право на власнiсть як iндивiдуально, так i разом з iншими».

3. У мiжнародному правi, як i у внутрiшньому законодавствi багатьох країн, давно уже визнанi й обговоренi права жiнок. Однак нiхто нiколи не сприймав повагу прав жiнок, що складають визначену частину суспiльства, як обмеження iндивiдуальних прав людини.

4. Конвенцiя МОТ , стаття 5 якої говорить про проблеми корiнних народiв як про проблеми й iндивiдуумiв, i груп.

5. Декларацiя ООН «Право на розвиток», 1986 рiк. Стаття 2, пункт 2: «Усi люди вiдповiдальнi за розвиток як iндивiдуально, так i колективно, враховуючи необхiднiсть повної поваги їхнiх прав людини…»

6. Багато країн— наприклад Норвегiя, Швецiя, Фiнляндiя, Данiя, Канада, США — визнають за корiнними народами колективнi права у своєму внутрiшнiм законодавствi. Уряд Фiджi офiцiйно заявив на Комiсiї ООН по правах людини 28 жовтня 1996 року: «Колективнi права корiнних народiв на землю вiдбитi в законах Фiджi… У той же час iндивiдуальнi права всiх громадян вираженi в нацiональному Бiллi про права людини, визнаному Конституцiєю…» [18, 245].

чи iндивiдуальних прав, повинний розглядатися як частина вже iснуючої мiжнародної системи правових стандартiв по правах людини.

Правомочнiсть принципу колективного права дає життя принципу «самовизначення народiв».

Не можна розумiти «самовизначення народiв» як принцип, що виражається єдино в правi чи виходу вiддiлення чи народу територiї вiд якої-небудь держави.

а також у iнших мiжнародних документах по правах людини [19, 152].

Чи суперечить це «колективне» право iндивiдуальним правам людини?

Право народiв на самовизначення i права людини не тiльки не суперечать один одному, але i взаємозалежнi.

прав народiв на самовизначення для ефективної гарантiї i здiйснення прав людини» [20, 175].

Тепер давайте перейдемо до питання про мiжнароднi стандарти в областi прав людини. Повинна сказати, що цей термiн уперше з’явився в пресi, причому з’явився вiн на Заходi. Узагалi ж, маються на увазi мiжнародно-правовi зобов’язання держав в областi прав людини. Адже права людини як такi не iснують на мiждержавному рiвнi. Держава надає своїм громадянам i особам, що знаходяться на його територiї визначенi права i свободи, i держави несуть основну вiдповiдальнiсть за те, щоб вони були забезпеченi належним чином. От тому довгий час iснувала думка, що термiн мiжнародний захист прав людини не дуже вдала, що на мiждержавному рiвнi здiйснюється сприяння повазi до прав людини, заохочення поваги до прав людини. Зараз вiд такого пiдходу практично вiдмовилися. Тому, що, усе-таки, мiжнародний захист прав людини iснує. Є визначенi мiжнароднi механiзми, що з бiльшим чи меншим ступенем ефективностi захищають права людини на мiждержавному рiвнi. От приклад, усiм добре вiдомий: Європейський Суд по правах людини, що найчастiше в нас у газетах називають судом. Вiн дiйсно розташований Ранiш була i Європейська Комiсiя з прав людини. Але зараз, у зв’язку з тим, що набрав сили 11 протокол до Європейської Конвенцiї про захист прав людини й основних воль 1950 року європейського правозахисного механiзму змiнився. Залишився тiльки Суд, i Ви маєте право при дотриманнi визначеною, установленою Конвенцiєю умов, скаржитися в цей Суд. Існують данi, що вже не менш 2000 скарг iз боку громадян колишнього Союзу очiкують розгляду в судi. Цього можна було очiкувати. Однiєю з умов прийнятностi скарги в цей Суд є вичерпання мiсцевих, внутрiшнiх коштiв правового захисту. У нас у правоохоронних органах була поширено одна дивна думка. Допустимо, пiсля Вашого звертання в суд перша iнстанцiя Вам вiдмовила, потiм касацiйна iнстанцiя вiдмовила, а потiм Вам нiбито потрiбно було пройти, на думку чиновникiв, наглядовi iнстанцiї. І от поки це все не пройдено, вважати, що внутрiшнi кошти правового захисту вичерпанi, не можна. Однак, є прецедентна практика Європейського Суду. Суд зовсiм недавно вирiшив, що вiдхилення скарги на касацiйному рiвнi розглядається як вичерпання внутрiшнiх коштiв правового захисту. І якщо Вами пройдено двi iнстанцiї (суд першої iнстанцiї i касацiйна iнстанцiя), те Ви можете звернутися в Європейський Суд по правах людини [21, 34].

Повертаючи до мiжнародних стандартiв в областi прав людини, необхiдно сказати, що iнодi висловлюють думку, що i рекомендацiї теж є деякою мiрою мiжнародними стандартами в областi прав людини. Я думаю, що це чи невiрно неточно. Справа в тiм, що рекомендацiї нiкого не зобов’язують юридично, а стандарт припускає необхiднiсть його дотримання. Краще говорити про стандарти, а не про унiверсально визнанi права людини — iнодi таке вираження в мiжнародних документах. Справа в тiм, що мiжнародний стандарт в областi прав людини не завжди може бути присвячений конкретному зобов’язанню, представити яке-небудь чи право волю, наприклад зобов’язанню забезпечити волю слова. Вiн може бути присвячений i зобов’язанню не допускати якихось порушень прав людини. Допустимо, не прибiгати до катувань або до жорстокого чи принижуючому достоїнство людини поводженню [22, 7].

з цих стандартiв зараз визнаються практично всiма, незалежно вiд участi тiєї чи iншої держави в якому або мiжнародному договорi. Іншi ж визнаються на рiвнi визначеного регiону. Регiональнi стандарти можуть збiгатися з унiверсальними, але, як показує практика, регiональнi стандарти звичайно йдуть далi унiверсальних. Природно, у рамках того чи iншого регiону є якiсь свої особливостi, що дозволяють це зробити, iнакше не було би змiсту встановлювати якiсь регiональнi стандарти, а встановлювати стандарти нижче унiверсального рiвня теж не можна, це буде вже порушенням загальновизнаних стандартiв. Наприклад, Європейське право прав людини — сукупнiсть регiональних стандартiв.

Якщо говорити про проблеми захисту прав нацiональних i етнiчних меншин утретє вони заюшили хвилею на полiтичну арену Європи, пiсля Другої свiтової вiйни. Першу хвилю викликало утворення нацiональних держав до i пiсля першої свiтової вiйни, другу — мирнi договори, залучення до колективної вiдповiдальностi, переробка границь пiсля другої свiтової вiйни.

Захист меншостей: мiжнародне чи право внутрiшнє право? Мiж тими, хто займається проблемою захисту прав, дуже великi розбiжностi в оцiнцi того, яких юридичних коштiв вимагає здiйснення i захист прав нацiональних i етнiчних меншин. Мають мiсце двi крайнi точки зору. По однiй з них, потрiбно установити мiжнароднi стандарти i жадати вiд кожної (європейської) країни їхнього виконання. Вiдповiдно до iншої, врегулювання прав нацiональних меншостей є справою винятково тiєї держави, на територiї якого вони проживають, i повинно здiйснюватися на основi внутрiшнього права.

ЕС про основнi права i волi людини вiд 1950 року).

Інша ж сторона посилається на те, що положення нацiональних меншин у рiзних країнах (якщо цi меншостi взагалi пiддаються визначенню) настiльки неоднаково, що не коштує, та й неможливо виробити на мiжнародному рiвнi якусь єдину систему правил [23, 27].

Обидвi цi точки зору мiстять у собi частку реальностi. Права меншостей — принаймнi на сьогоднiшнiй день — дiйсно стали частиною прав людини. У той же час у тiй чи iншiй державi здiйснення i захист прав нацiональних меншостей можливi тiльки в рамках внутрiшньої правової системи даної держави, у тiснiй згодi з нею.

форум (наприклад, Європейський суд по правах людини) визначати, чи вiдповiдає внутрiшня правотворчiсть (законодавство) i правозастосування окремих, що пiдписали документ держав необхiдним вимогам [24, 89].

Однак доти, поки мiжнароднi документи по захисту меншостей носять рекомендацiйний характер, для меншостей найважливiшим i визначальної є внутрiшнє законодавство окремих країн, а ще бiльш — практика правозастосування. Ще в перiод мiж двома свiтовими вiйнами досвiд показав, що навiть самi виразнi юридичнi кошти не багато коштують, якщо на практицi дана країна по сутi справи регулярно вiдходить вiд них.

i гармонiюють iз традицiями i внутрiшнiм правом, враховують культурно-iсторичнi особливостi даної держави i регiону.

Пiдводячи пiдсумки проведеного дослiдження хочеться зазначити те, що врегулювання питань реалiзацiї прав нацiональних меншостей i, у першу чергу, такої основної норми як право нацiй на самовизначення дедалi займає все важливiше мiсце серед найважливiших проблем сучасностi. З огляду на численнi збройнi конфлiкти, що виникли на нивi бажання нацiональних меншин у складi багатонацiональних держав вiдокремитись i створити самостiйнi незалежнi держави таким чином реалiзувавши своє право на самовизначення.

З огляду на це, можна зазначити, що важливе значення в планi врегулювання конфлiктiв мають теоретичнi положення, що стосуються принципу права нацiй на самовизначення. Є думка, що самовизначення — це колективне право, що є необхiдною передумовою здiйснення iндивiдуальних прав людини. Без права на самовизначення не має змiсту говорити i про цивiльний, i полiтичних правах. Однак, сучасне мiжнародне право не мiстить чiтких правових гарантiй захисту права на самовизначення, i Мiжнародний суд у рiшеннi конкретних справ завжди намагається виходити з конкретних умов, полiтичних iнтересiв i розмiщення сил. При цьому конкретне правове трактування права на самовизначення найчастiше виглядає по-рiзному.

що колективнi й iндивiдуальнi права нероздiльнi у своїй сутностi. Тому що iндивiдууми частково визначаються як члени тiєї чи iншої спiльностi-групи, то мiжнародне право повинне так чи iнакше враховувати i вважатися з груповими правами, оскiльки з погляду права не має значення чи iндивiдуально колективно люди виступають у захист своїх основних свобод.

Одним з виходiв iз ситуацiї, що склалася є розробка та прийняття єдиного мiжнародного кодифiкованого нормативно-правового акту, де б були визначенi основнi засади колективних прав, механiзм їх реалiзацiї на мiжнародному та внутрiдержавному рiвнi, способи захисту порушених прав нацiональних та етнiчних меншин, знов таки на мiжнародному та внутрiдержавному рiвнi. Але прийняття вказаного акту на мiжнародному рiвнi не досить для його належної „роботи”. Аналогiчнi акти слiд прийняти кожнiй державi на пiдставi цього мiжнародного акту, якi би регулювали конкретнi вiдносини мiж нацiональними меншинами на територiї конкретної держави.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Ренан Э. Что такое нация. — Санкт-Петербург: Витязь, 1898. — 347 с.

2. Словарь прав человека и народов. – М.: 1993. — 260 с.

3. Общая теория прав человека. Под ред. Лукашевой Е. А. — М.: 1996. — 469 с.

5. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. — Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. – 552 с.

6. Нерсесянц В. С. Права человека в истории политической и правовой мысли // Права человека в истории человечества и в современном мире. — М.: Про-спект, 1989. – 146 с.

7. Сенезе С. Права человека и право народов: два различных видения? // Ми-ровая экономика и международные отношения. -1990. — № 2. — 119 с.

8. Козинг А. Нация в истории и современности: Исследование в связи с исто-рико-материалистической теорией нации. — М.: Прогресс, 1979. — 249 с.

9. Соколовский С. В. Самоопределение и проблемы меньшинств: международ-но-правовые аспекты // Расы и народы. — М.: 1997. — 97 с.

1993 года.).

— М.: Наука, 1994. — 299 с.

11. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов. — Женева, 1990. – 125 с.

12. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов. — Женева, 1990. – 81 с.

13. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов- Женева, 1990. – 81 с.

14. Ханнум Х. Пределы государственного суверенитета и мажоритарного прав-ления: меньшинства, коренные народы и их право на автономию // Расы и народы. — М.: 1997. – 143 с.

16. Международное сотрудничество в области прав человека: Документы и ма-териалы. — М.: 1993. – 270 с.

17. Международное сотрудничество в области прав человека: Документы и ма-териалы. — М.: 1996. — 440 с.

18. Право народов на самоопределение: идея и воплощение. — М.: Звенья, 1997. — 314 с.

19. Абашидзе А. Х. Национальные меньшинства и право на самоопределение (международно-правовые проблемы) // Этнографическое обозрение. -1995. — № 2. – 158 с.

20. Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М.: Проспект, 1991. – 289 с.

21. Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М.: Проспект, 1991. – 289 с.

22. Всеобщая декларации прав человека // Действующее международное право. — М.: 1996. — 219 с.

24. Там же. С. 23.

Додаток А

А. Історичнi категорiї:

4. Права, що формуються чи новi права людини

Б. Категорiї людей, на яких поширюються особливi права:

1. Громадяни

4. Іноземцi

5. Бiженцi

6. Особи без громадянства

8. Душевнохворi й iнвалiди

9. Особи, пiдданi затримцi, арешту або ув’язненню

В. Колективнi права:

2. Свобода асоцiацiй

3. Свободи професiйних союзiв

4. Права народiв:

(б) право на свободу визначення свого полiтичного статусу, свободу економiчного, соцiального i культурного розвитку

(в) право вiльного використання природних багатств i ресурсiв

(д) право на розвиток

5. Права туземного населення

6. Права етнiчних, мовних, релiгiйних i нацiональних меншостей

Г. Індивiдуальнi права (всiх i кожного):

1. на життя

2. на гiднiсть

3. на рiвнiсть перед законом i рiвним захистом за законом

4. на рiвнiсть прав чоловiкiв i жiнок

5. на рiвнiсть перед законом

6. на збереження i вiдновлення iдентичностi особистостi людини, включаючи нацiональну приналежнiсть, iм’я i сiмейнi зв’язки (дитина)

7. на свободу

9. на повагу до фiзичних, розумових i моральних недолiкiв

11. на справедливий i вiдкритий розгляд справи незалежним i безстороннiм законним судом у розумний термiн

12. на презумпцiю невинностi

14. на достатнiй час i умови для пiдготовки до захисту — самому чи за допомогою адвоката по своєму виборi, на безкоштовний переклад, якщо виробництво в судi ведеться мовою, якого не знає обвинувачуваний

15. на повiдомлення про причини арешту безпосередньо при арештi, на негайну доставку в суд, право стати перед судом у розумний термiн чи бути звiльненим, на судовий розгляд, у ходi якого суд повинний прийняти рiшення про законнiсть затримки або про звiльнення з-пiд варти

17. на перегляд вироку вищестоящою судовою iнстанцiєю

18. на вiдшкодування збитку у випадку допущення судової помилки

19. на вiдшкодування збитку у випадку незаконної чи затримки арешту

21. на виїзд iз країни, включаючи свою власну, i повернення у свою країну

22. шукати притулку в iнших країнах i одержувати його

23. право дитини на захист iз боку родини, суспiльства i держави

24. на спецiальний захист матерi до i пiсля народження дитини

25. на захист родини суспiльством i державою

26. на вiльний вступ у шлюб по обопiльнiй згодi

28. на адекватний рiвень життя

29. на медичну допомогу

30. на забезпечення у випадку безробiття, хвороби, iнвалiдностi, удiвства, настан-ня чи старостi втрати коштiв до iснування, а також на соцiальне забезпечення

32. на роботу

33. на страйки

34. на справедливi i сприятливi умови працi

36. на вiдпочинок i дозвiлля

39. на вiльну участь у культурному життi суспiльства

40. на захист матерiальних i моральних iнтересiв, що є результатом наукових, лiтературних чи художнiх праць, автором яких вiн є

41. на розвиток

42. на здорове навколишнє середовище

Д. Право на захист вiд:

1. геноциду

2. будь-якої пропаганди вiйни, нацiональної, расової чи релiгiйної ворожнечi

3. самочинного позбавлення життя (у тому числi колективних

4. позбавлення життя за законом

5. катувань i iншого жорстокого, нелюдського i принижуючого достоїнство чи звертання покарання

6. насильницького зникнення

7. самочинного i незаконного втручання в особисте життя, сiмейнi справи, вторгнення в чи будинок порушення таємницi листування

8. незаконних обвинувачень, що торкаються честь i репутацiю

9. висновку у в’язницю за чи борги на пiдставi нездатностi виконати зобов’язання за контрактом

12. обов’язку свiдчити проти себе i визнавати свою провину

13. судна i покарання за злочин, за яке людина вже була засуджена

14. незаконної чи самочинної висилки, чи посилання видачi

15. рабства, фортечної залежностi i подiбної їм дiям

16. насильницької чи обов’язкової працi

17. апартеїду

18. будь-яких форм дискримiнацiї i сегрегацiї

19. зазiхань на основнi права i волi, дiю яких держава не може чи скасувати нi при яких обставинах, вiдповiдно до ратифiкованого їм мiжнародними чи договорами Конституцiєю

20. позбавлення правових гарантiй, що захищають основнi права i волi, таких, як habeas corpus (обов’язковiсть приводу затриманого в суд), amparo (документ на володiння землею, дiйсний до присудження титулу володiння) i iншi кошти судового захисту

21. голоду i недоїдання

Е. Свободи:

1. свободи думки, воля вираження, воля пошуку, одержання i передачi iнформацiї й iдей

2. свободи мирних зборiв i асоцiацiй

3. свобода думки, совiстi, переконань i вiросповiдання

Додаток А

Термiни i поняття, що вiдносяться до прав людини

А. Історичнi категорiї:

1. Цивiльнi i полiтичнi права

2. Економiчнi, соцiальнi i культурнi права

3. Гуманiтарне право i права людини в умовах збройних конфлiктiв

4. Права, що формуються чи новi права людини

Б. Категорiї людей, на яких поширюються особливi права:

1. Громадяни

2. Жiнки

3. Дiти

4. Іноземцi

5. Бiженцi

6. Особи без громадянства

7. Особи найманої працi, включаючи емiгрантiв i членiв їхнiх родин

8. Душевнохворi й iнвалiди

9. Особи, пiдданi затримцi, арешту або ув’язненню

В. Колективнi права:

2. Свобода асоцiацiй

4. Права народiв:

(б) право на свободу визначення свого полiтичного статусу, свободу економiчного, соцiального i культурного розвитку

(в) право вiльного використання природних багатств i ресурсiв

(г) право на мир i безпеку

(д) право на розвиток

(е) право на сприятливе навколишнє середовище, необхiдну для розвитку

5. Права тубiльного населення

6. Права етнiчних, мовних, релiгiйних i нацiональних меншостей

М. Індивiдуальнi права (всiх i кожного):

2. на гiднiсть

3. на рiвнiсть перед законом i рiвним захистом за законом

4. на рiвнiсть прав чоловiкiв i жiнок

5. на рiвнiсть перед законом

6. на збереження i вiдновлення iдентичностi особистостi людини, включаючи нацiональну приналежнiсть, iм’я i сiмейнi зв’язки (дитина)

7. на свободу

8. на особисту безпеку

9. на повагу до фiзичних, розумових i моральних недолiкiв

10. на ефективний, простий i швидкий захист у судi, трибуналi чи будь-якому iншому органi влади у випадку порушень прав людини

11. на справедливий i вiдкритий розгляд справи незалежним i безстороннiм законним судом у розумний термiн

12. на презумпцiю невинностi

13. на своєчасне i докладне iнформування про суть i причини висунутих обвинувачень

14. на достатнiй час i умови для пiдготовки до захисту — самому чи за допомогою адвоката по своєму виборi, на безкоштовний переклад, якщо виробництво в судi ведеться мовою, якого не знає обвинувачуваний

15. на повiдомлення про причини арешту безпосередньо при арештi, на негайну доставку в суд, право стати перед судом у розумний термiн чи бути звiльненим, на судовий розгляд, у ходi якого суд повинний прийняти рiшення про законнiсть затримки або про звiльнення з-пiд варти

16. на ознайомлення з показаннями свiдкiв проти нього/її i на одержання показань свiдкiв у його/її користь, а також ознайомлення з ними

17. на перегляд вироку вищестоящою судовою iнстанцiєю

18. на вiдшкодування збитку у випадку допущення судової помилки

20. на волю пересування i вибiр мiсця проживання в межах територiї держави

21. на виїзд iз країни, включаючи свою власну, i повернення у свою країну

22. шукати притулку в iнших країнах i одержувати його

24. на спецiальний захист матерi до i пiсля народження дитини

25. на захист родини суспiльством i державою

27. на власнiсть

28. на адекватний рiвень життя

29. на медичну допомогу

30. на забезпечення у випадку безробiття, хвороби, iнвалiдностi, удiвства, настання чи старостi втрати коштiв до iснування, а також на соцiальне забезпечення

31. на утворення; утворення повинне бути спрямоване на виховання поваги до прав людини

32. на роботу

33. на страйки

34. на справедливi i сприятливi умови працi

35. на справедливу оплату працi

36. на вiдпочинок i дозвiлля

37. на утворення асоцiацiй i профспiлок i членство в них

38. на участь у керуваннi країною, на голосування i право бути обраним шляхом рiвного i таємного голосування, право доступу до державної служби

39. на вiльну участь у культурному життi суспiльства

41. на розвиток

1. геноциду

2. будь-якої пропаганди вiйни, нацiональної, расової чи релiгiйної ворожнечi

4. позбавлення життя за законом

5. катувань i iншого жорстокого, нелюдського i принижуючого достоїнство чи звертання покарання

6. насильницького зникнення

7. самочинного i незаконного втручання в особисте життя, сiмейнi справи, вторгнення в чи будинок порушення таємницi листування

8. незаконних обвинувачень, що торкаються честь i репутацiю

9. висновку у в’язницю за чи борги на пiдставi нездатностi виконати зобов’язання за контрактом

12. обов’язку свiдчити проти себе i визнавати свою провину

13. судна i покарання за злочин, за яке людина вже була засуджена

14. незаконної чи самочинної висилки, чи посилання видачi

15. рабства, фортечної залежностi i подiбної їм дiям

17. апартеїду

18. будь-яких форм дискримiнацiї i сегрегацiї

19. зазiхань на основнi права i волi, дiю яких держава не може чи скасувати нi при яких обставинах, вiдповiдно до ратифiкованого їм мiжнародними чи договорами Конституцiєю

20. позбавлення правових гарантiй, що захищають основнi права i волi, таких, як habeas corpus (обов’язковiсть приводу затриманого в суд), amparo (документ на володiння землею, дiйсний до присудження титулу володiння) i iншi кошти судового захисту

21. голоду i недоїдання

Е. Свободи:

1. свободи думки, воля вираження, воля пошуку, одержання i передачi iнформацiї й iдей

2. свободи мирних зборiв i асоцiацiй

ЗМІСТ

1. 1 Поняття та пiдходи щодо квалiфiкацiї прав нацiї ……………………………….……7

1. 2 Спiввiдношення iндивiдуальних та колективних прав людини……………..….. 13

2 Характеристика окремих прав нацiї …………………………………………………….……18

2. 3 Про права жiнок …………………………………………………………………………………..….. 25

Перелiк посилань …………………………………………………………………………………………. 36

Перелiк посилань

  1. Абашидзе А. Х. Национальные меньшинства и право на самоопределение (международно-правовые проблемы) // Этнографическое обозрение. 1995. № 2. С. 149-158.

  2. Геллнер Э. Нации и национализм. М.: Прогресс, 1991.

  3. Козинг А. Нация в истории и современности: Исследование в связи с историко-материалистической теорией нации. М.: Прогресс, 1979.

  4. конференции. 1993 г. М.: Наука, 1994. С. 177-199.

  5. Право народов на самоопределение: идея и воплощение. М.: Звенья, 1997.

  6. Ренан Э. Что такое нация. Санкт-Петербург, 1898.

  7. Сенезе С. Права человека и право народов: два различных видения? // Мировая экономика и международные отношения. 1990. № 2.

  8. Соколовский С. В. Самоопределение и проблемы меньшинств: международно-правовые аспекты // Расы и народы. Т. 24. М., 1997. С. 81-97.

  9. Ханнум Х. Пределы государственного суверенитета и мажоритарного правления: меньшинства, коренные народы и их право на автономию // Расы и народы. Т. 24. М., 1997. С. 61-81

  10. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов- Женева, 1990.

  11. Права человека: Сб. междунар. договоров. Т. 1. 4. 11. Универсальные договоры. — Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. -С. 552.

  12. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов. — Женева, 1990. — С. З.

  13. Права человека: Сб. междунар. договоров. Т. 1. 4. 1. Универсальные договоры. — Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. -С. 9, 23.

  14. Права человека: Сб. междунар. договоров. T. I, 4. 11. Универсальные договоры. — Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994.

  15. Нерсесянц В. С. Права человека в истории политической и правовой мысли // Права человека в истории человечества и в современном мире. М., 1989. С. 25.

  16. Общая теория прав человека / Под ред. Е. А. Лукашевой. М., 1996. С. 69.

  17. Международное сотрудничество в области прав человека: Документы и материалы. М., 1993. С. 7.

  18. Общая теория прав человека. С. 9.

  19. Международное сотрудничество в области прав человека. С. 84.

  20. Текст Всеобщей декларации прав человека // Действующее международное право. Т. 2. М., 1996. С. 5—8.

  21. Там же. С. 54.

  22. Международное сотрудничество в области прав человека: Документы и материалы. С. 296, 300.

РЕФЕРАТ

Пояснювальна записка: робота виконана на 37 сторiнках. При написаннi роботи використано 37 джерел, в роботi 24 посилання.

Актуальнiсть теми: в зв’язку з вiдсутнiстю механiзму реалiзацiї прав нацiональних меншин i, у першу чергу, такої основної норми як право нацiй на самовизначення, великою кiлькiстю збройних конфлiктiв, що виникають на цiй нивi тема представляє, безсумнiвно, великий iнтерес як для вчених та юристiв-практикiв, що спецiалiзуються на теорiї держави та права й мiжнародному правi, так i для практичного використання цiлого ряду її положень для рiшення конкретних полiтичних проблем i, у першу чергу, проблеми врегулювання конфлiктних ситуацiй.

Об’єкт дослiдження: права нацiї, погляди щодо класифiкацiї та юридичне забезпечення реалiзацiї прав нацiї, поняття меншин, корiнних народiв, iндивiдуальнi та колективнi права, титульна нацiя, права людини та iн.

Метою написання є проведення дослiдження теоретико-правових норм та принципiв, реалiзацiя права нацiональних меншин, у першу чергу такої основної норми, як право нацiї на самовизначення.

Методи дослiдження: iсторично-порiвняльний аналiз, синтез, метод аналогiї.

Поняття: НАЦІЯ, ПРАВА НАЦІЇ, ПРАВА ЛЮДИНИ, ІНДИВІДУАЛЬНІ ПРАВА, КОЛЕКТИВНІ ПРАВА, ТИТУЛЬНА НАЦІЯ, КОРІННІ НАРОДИ.