Магдебурзьке право та його роль у розвитку української правової традицiї
Мiнiстерство освiти України
Запорiзький Державний Унiверситет
Кафедра Теорiї i Історiї Держави i Права
ЗМІСТ
| 3 | |
|
І. Полiтичне, економiчне та правове становище в Українi пiд владою Польщi та Литви. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І. 1. Суспiльно-полiтичний лад на українських землях в ХІV — ХVІ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І. 2. Правове становище мiст в Українi. . . . . . . . . . . . . . . . . . . |
4 4 7 |
|
ІІ. Магдебурзьке право в Українi. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ІІ. 1. Виникнення та джерела Магдебурзького права. . . . . . . . права в Українi. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .ІІ. 3. Мiське самоврядування за Магдебурзьким правом. . . . . ІІ. 4. Судовi установи за Магдебурзький правом. . . . . . . . . . . . ІІ. 5. Роль i значення Магдебурзького права для України. . . . . |
9 9 10 14 20 21 |
| Загальнi висновки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . |
23 |
| Лiтература. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . | 25 |
ВСТУП
цього є то, що дослiдження самоврядування фактично знаходиться на останньому мiсцi у правовiй науцi. Так, досвiд самоврядування бiльш грунтовно вивчали iсторики, а не правники.
В умовах розбудови української держави значно зростає потреба у вивченнi iсторiї України, стрижнем якої є проблема державностi та права. Без глибокого осмислення минулого в усiй його складностi й суперечливостi важко зрозумити сучаснi процеси i плiдно творити нову державу України, в основi якої повинно бути право.
Право — це частина культури народу. Його вивчення в iсторичному планi покликане розбудити, вiдновити там, де втрачено, пiднести на вищий рiвень правосвiдомiсть як частину самосвiдомостi народу — дiйсного творця iсторiї.
З позицiй iсторико-правової науки змiстовним в iсторiї Українського самоврядування є перiод ХІV — ХVІІІ ст., коли воно розвивалося на основi Магдебурзького права.
І. Полiтичне, економiчне та правове становище в Українi
пiд владою Польщi та Литви
І. 1. Суспiльно-полiтичний лад на українських землях
в ХІV — ХVІ ст.
несприятливо. На її землях настав перiод глибокого економiчного, полiтичного i культурного занепаду. Землi Київської держави лежали у руїнi. Населення було значною мiрою винищене, майстровi люди, ремiсники вивезенi у Золоту Орду, мiста зруйнованi, спустошенi, зокрема тi, що чинили опiр монголо-татарам.
Вiдтодi iсторiя українських земель тiсно пов’язується не тiльки з монголо-татарскою присутнiстю, але й з експансiєю таких держав, як Литва, Польща та Угорщина.
Лiтовське завююваяя на початку ХІV ст. звiльнило украiнськи землi вiд татарскої залежностi. Кївська i Переяславська землi вiйшли до складу Литовської держави в 60-тi рр. ХІV ст., а пiсля розгрому в 1363 р. татар на Синiх Водах да неї вiдiйшло Подiлля. До Литви вiдiйшла i Волинь пiсля тривалої боротьби з Польщею. Перехiд українських земель до складу Литви не заторкнув нi їх адмiнiстративного устрою, нi розвитку економiки та культури. Проте в кiнцi ХІV ст. вiдбулася унiя Литви с Польщею, яка докорiнним чином змiнила iсторiю розвитку Литовсько-Руської держави.
дипломатичнi зносини з iншими державами, призначав i звiльняв вищих урядовцiв. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав когось iз синiв, не обов’язково старшого сина, спадкоємцем. З 1440 р. Великого князя почали обирати на Радi, що складалася з нащадкiв удiльних князiв, бояр, намiсникiв, духовних iєрархiв, вищих двiрських i земських урядовцiв. Новообраного урочисто проголошували Великим князем i вiн давав присягу-обiцянку правити у вiдповiдностi iз старими звичаями. У 1492 р. остаточно було узаконено склад i компетенцiю Ради, яка за вiдсутностi Великого князя чинить суд, займається мобiлiзацiєю, веде зносини з iноземними державами. У вiдповiдностi iз спецiальними привiлеями вiд 1492, 1506 та 1509 рр. визначалося правове становище Ради: закони приймаються тiльки за згодою Ради; великий князь призначає вищих урядовцiв i чинить суд за порадою Ради; збирає i витрачає кошти, роздає староства теж тiльки за згодою Ради.
У перiод формування Литовсько-Руської держави Великий князь роздавав землi найвпливовiшим боярам-лицарям з умовою несення вiйськової служби. У свою чергу бояри роздавали землi iншим лицарям з умовою несення ними вiйськової служби, а останнi — ще дрiбнiшим лицарям — володiльцям землi. Так встановлюється iєрархiчна васальна залежнiсть з Великим князем на чолi. Поступово нижче лицарство втягується у полiтичне життя країни. Протягом ХV ст. сейми середнього i дрiбного лицарства трансформуються у постiйний державний iнститут. Статутом вiд 1566 р. встановлюється представництво: двi особи вiд кожного повiту.
Великi пани називалися магнатами, а середнi й дрiбнi — шляхтою. Магнати засiдали у Радi, а шляхта — у сеймi. У ХVІ ст. Рада входить у повному складi до сейму i, таким чином, виникають так званi вальнi сейми. Отже, вальнi (загальнi) сейми складалися iз двох палат: Ради i власне сейму. Другий Литовський статут 1529 р. визнав Вальний Сейм як державну установу. Отже, влада Великого князя стала обмежуватися станово-представницьким органом — Вальним Сеймом. Пiсля Люблiнської унiї сейм Великого князiвства Литовського злився з сеймом Речi Посполитої.
сiм’ї. У ХVІ ст. князiвство було подiлене на воєводства. Сейми 1564 – 1566 рр. подiлили князiвство на 13 воєводств, а кожне воєводство — на повiти на чолi з старостою. Староста виконував функцiї адмiнистартора, управляв державним доменом з усiм господарством, збирав податки, займався органiзацiєю оборони краю, виконував судовi функцiї. Старост повiтiв обирала шляхта, а князь їх тiльки затверджував. Староста мав помiчникiв: хорунжi i городничi, тiуни, дiтськi та iн.
Воєводство очолював воєвода, якого призначав Великий князь. Воєвода виконував не тiльки адмiнистративнi функцiї, але й командував вiйськом. Шляхта кожного повiту становила окремiй вiйськовий пiдроздiл, який очолювали повiтовi хорунжi i маршалки. Магнати посилали до армiї одного лицаря з конем вiд кожних 2 400 моргiв землi, якими вони володiли; шляхта мала особисто вiдбувати вiйськову службу. Існувало i народне ополчення, яке з часом втрачає своє значення i використовується лише для захисту фортець у випадку нападiв татар або займається розвiдкою, з’ясовує, чи не наступає ворог.
У Великому князiвствi Литовському iснував центральний аппарат управлiння, який пiдпорядковувся Великому князевi. Першою особою пiсля князя був земський маршалок, який за вiдсутностi Великого князя голосував на Радi. Функцiї мiнистра закордонних справ i начальника державної канцелярiї воконував канцлер. Фiнансами завiдував земський пiдскарбiй, а вiйськовими — гетьман.
Пiсля Люблiнської унiї адмiнiстративний подiл українських земель не зазнав змiн. Землi подiлялися на воєводства: Руське, Белзьке, Подiльське, Волинське, Київське, Брацлавське, а з 1630 р. почало iснувати i Чернiгiвське воєводство. На чолi воєводства стояв воєвода, вiн мав помiчника — каштеляна.
так i представники середньої i дрiбної щляхти.
І. 2. Правове становище мiст в Українi
Правове становище мiст i мiстечок в українських землях, їх адмiнiстративний устрiй, порядок управлiння були досить строкатими. За своїм правовим становищем мiста i мiстечки подiлялися на королiвськi, великокнязевськi (належали феодальнiй державi), приватновласницькi i церковнi. У ХІУ — ХУ ст. окремi мiста було переведено на самоврядування на основi магдебурського права, створеного за прикладом нiмецького мiста Магдебург й принесеного в Україну через Польщу. Цей процесс знайшов законодавче вiдбиття у ІІІ Литовському статутi, який подiляа мiста на привiлейованi i непривiлейованi, тобто на тi, що мали магдебурзьке право, i на тi, що його не мали.
Представниками державної адмiнiстрацiї в мiстах були воїводи, старости i вiйти. Воїводи i старости на свiй розсуд призначали iнших дрiбних службових осiб мiської адмiнистрацiї, якi вiдали певними галузями управлiння i суду. Стосовно великих королiвських мiст допускалися окремi елементи самоврядування. Верхiвка мiщанства мала право обирати “радовцiв”, якi були помiчниками вiйта, що призначався центральною владою практично на необмежний строк.
У приватновласницьких мiстах та мiстечках управлiння цiлком знаходилось в руках власникiв — магнатiв, шляхти, церкви. Останнi призначали в мiстах адмiнистрацiю, до складу якої входили старости, вiйти, каштеляни. В деяких приватновласницьких мiстах мiщанам дозволялося обирати ратушi.
ІІ. Магдебурзьке право в Українi
ІІ. 1. Виникнення та джерела Магдебурзького права
Розвiток торгiвлi, що стає основою життя мiських громад Нiмеччини у ІХ — ХІ ст., висунув потребу не лише охорони вiд зовнiшнiх ворогiв, а й захист свободи i незалежностi вiд мiсцевих феодалiв, внутрiшньої самоорганiзацiї та самоуправлiння. Так, економiчний розвiток обомовлює становлення вiльних громад, самовряднiсть яких виникає i розвивається шляхом надання мiстам окремих грамот-привiлеїв. Поступово права мiст розширюються i за ними визнається право мiської нормотворчої дiяльностi.
власної юрисдикцiї i самоуправлiння, правом на ведення торгiвлi та утворення цехiв.
Одним з таких мiст, де створювалася окрема галузь станових прав вiльної мiської громади, був Магдебург. Магдебурзьке право як збiрник законiв (статутiв), правил ХІІІ ст., джерелами якого були “Саксонське зеркало” i право магдебурзьких шеффенiв (судова колегiя), стає найпоширенiшим мiським правом Середньовiччя. Саме система мiського Магдебурзького права разом з “Швабським зеркалом” та iншими аналогiчними збiрниками права послужили основою формування цивiльного i кримiнального законодавства, судоустрою та судочинства у середньовiчнiй Нiмеччинi.
Джерелами чинного Магдебурзького права на Захiднiй Українi та на Гетьманщинi були збiрники польською мовою, перекладенi з нiмецької i латинської польськими правниками ХVІ ст. М. Яскером, Гроїцьким i П. Щербичем та П. Кушевичем. У другiй половiнi ХVІІ i ХVІІІ ст. було зроблено з них українськи переклади. Вони дещо вiдрiзнялися змiстом конкретних норм вiд першоджерел. У цих збiрках закрiплювалися права купцiв, мiщан i ремiсникiв, порядок виборiв i функцiї органiв мiського самоврядування, рiзнi питання цивiльного, кримiнального та процесуального права.
ІІ. 2. Поява, розширення та занепад
Магдебурзького права в Українi
Розвiй мiського громадського життя у Нiмеччинi припав, як зазначав М. Грушевський, на той час, коли татарськи походи й спустошення середини i другої половини ХІІІ ст. у Польщi й Угорщинi викликали заходи щодо спровадження нiмецької колонiзацiї для залюднення спустошених мiст i сiл, пiднесення пiдкупалої торгiвлi та економiчного життя.
Нiмцi-колонiсти, починаючи з ХІІ ст., як згадують джерела, осiдають i у мiстах Галицько-Волинського князiвства. Кiлькiсть їх збiльшуєтся у ХІІІ ст., коли для заселення опустошених монгольскими ордами Українських земель та лiквiдацiї наслiдкiв поразок стало не вистачати власних людських ресурсiв. Князi, особливо Данило Галицький, усiляко заохочували нiмцiв до переїзду на українськи землi, обiцяючи їм рiзнi привiлеї. Ось як описує лiтопис нiмецьку колонiзацiю в Українi пiсля монгольської навали: “Нiмцi з Сiлезiї, Саксонiї та з Рейну були основними переселенцями до руських мiст, якi вiдбудовувалися чи будувалися заново. Нiмцi йшли вдень i вночi, купцi i ремiсники, бо власне їх найбiльше бракувало”.
Однак, вважаючи недосконалими мiсцевi порядки, до яких потрiбно було звикати, нiмцi-колонiсти вимагають i заводять у густозаселених мiсцях проживання свої торговельно-промисловi традицiї та звичаї. А згодом, для забезпечення панування повної свободи своїх дiй, запроваджують норми Магдебурзького права, яке iнколи називали Шродським, або Хелминським. Пiд цiєю назваю мається на увазi збiрка статутiв, привил i звичаїв, призначених для судочинства i управлiння нiмецьким мiстом. Найдавнiшою з них була кгина “Саксонське зеркало” (Sachenspiegel, speculum Saxonum), створена на початку ХІІІ ст. у Магдебурзi Ейке фон Репковим. Невдовзi вона набула такого значення i ваги, що вже у другiй половiнi ХІІІ ст. її прийняли як мiське право усi саксонськи, сiлезькi i пруськi мiста.
На етнiчних захiдноукраїнських землях першим мiстом, що отримало привiлей на самоврядування за нiмецьким правом, було м. Новий Сонч (1294 р.), а у 1339 р. таке право набуло й м. Санок.
У ХІV ст. постiйнi татарськi навали i мiжусобнi вiйни спричиняли занепад могутностi Галицько-Волинського князiвства. Пiсля смертi останнього князя Болеслава-Юрiя (1340 р.) почалася боротьба мiж державами-сусiдами за Галичину i Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир — Галичину (1340 р.) i захопив Львiв. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь через посередництво i пiд владою Польщi, з огляду на те, що нiмецьке право за князювання короля Казимира офiцiйно визнано в Польськiй державi. У перiод воєн мiж Польщею i Литвою Львiв був майже повнiстю знищений, тому польский король вирiшив заново його вiдбудувати, розширити територiю (межi мiста).
Таке мiсто, вважав король, потребувало нової органiзацiї мiських органiв влади, правової основи дiяльностi яких регламентувало б нове мiське право. Саме тому 17 червня 1356 року Казимир видав диплом, в якому, зокрема, зазначалося: “Зважаючи на численнi набiги i руйнування, яких зазнало наше мiсто вiд усякого рода недругiв, i прагнучи, щоб воно якомога бiльше придбало собi користi, вигод i достаткiв, з метою пiднесення i розвитку мiста, надаємо йому на вiчнi часи нiмецьке право, зване по-простому Магдебурзьким…”.
Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на мiське самоврядування. Однак, окремi дослiдники вважають (i це видається не безпiдставним), що надання Магдебурзького права Львову королем Казимиром було повторним, тобто пiдтвердженням попереднiх привiлеїв. Малоймовiрно, що дане право надане ранiше Львова такому невеликому мiсту як Санок. Ця думка має документальне пiдтвердження, оскiлькi внук Данила Галицького обiцяв нiмецьким купцям право вiльної торгiвлi у своїх володiннях.
Дослiдники наличують до 400 мiст, мiсечок i сiл, яким протягом ХІV — ХVІ ст. надано таке право. Зокрема Коломия отримала привiлей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня — у 1375 р., Перемишль i требовля — 1389 р., Самбiр — у 1390 р., Дрогобич — у 1422 р., Стрий —у 1431 р., Галич — у 1437 р.
Першою iсторичною датою, що вказує на рецепцiю нiмецького права на схiдно-українських землях, є привiлей на магдебургiю для Кам’янця на Подiллi, наданий ще за часiв Великого Князiвства Литовського (1374 р.).
Значно iнтенсивнiше нiмецьке право поширюється в центральнiй i схiднiй частинах України у ХV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 — Луцьк, у 1444 р. — Житомир. Приблизно в той перiод, на думку В. Антоновича, дане право було надане i Києву, хоча М. Грушевський вважає, що це вiдбулося ще за часiв Великого князя Олександра. У 1518 р. нiмецьке право запроваджувається у Ковелi, у 1585 — Переяславi. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., а Канiв — 1600 р. Іншим мiстам, таким, зокрема, як Стародуб, Нiжин, Чернiгiв, воно надане у першiй половинi ХVІІ ст.
Запровадження Магдебурзького права у деяких мiстах спочатку викликало опiр українського населення, оскiльки супроваджувалося посиленням iноземної експанцiї, обмеженням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечнiсть зникла. Магдебурзьке право було пристосовано до мiсцевих умов, його охоче застосовували не тiльки в мiстах, а й у вiйськових козацьких судах. Надалi в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент “давнiх прав” українського народу i широко використовувалося в усiх спробах кодифiкацiї “малоросiйського права”.
Щодо географiї поширення нiмецького права, то слiд зазначити: на росiйський територiї останнє не вкоренилося. В Москвi для нього мiсця не знаходилося, хоча було воно бiльш розвиненним i досконалим у порiвняннi з нацiональним правом Росiї.
Переяславська угода 1654 року гарантувала право україеським мiстам на Магдебурзьке право. На Гетьманщинi ним користувалися Києв, Чернiгiв, Переяслав, Стародуб, Нiжин, Остер, Козелець, Полтава та iн. Бiльшiсть цих мiст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), що згодом було пiдтверджено українськими гетьманами. Решта дiстали його вiд царської або гетьманської влади. Бiльшiсть мiст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляцiйною установою для мiського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адмiнiстрацiя втручалася i обмежувала самоуправу мiст i в iнших справах. А у зв’язку з лiквiдацiєю автономiї України в кiнцi ХVІІІ ст. i на початку ХІХ ст. самоуправа мiст почала занепадати. Царським указом 1831 року Магдебурзьке право в Українi було скасовано для всiх мiст, за винятком Києва, а в 1835 роцi — i в Києвi.
ІІ. 3. Мiське самоврядування за Магдебурзьким правом
Одержання мiстами права самоврядування перетворювало їх жителiв на окремий замкнутий, корпоративний стан. Значного поширення в українських землях дiстало мiське самоврядування, засноване на Магдебурзькому правi. Його поява тут обумовлена тим, що залежн исть мист України вiд феодальної держави i окремих феодалiв негативно впливала на становище українського мiщанства. Зрозумiло, що мiщани українських мiст боролися проти утискiв з боку держави, магнатiв i церкви, домагаючись права на самоврядування. І, як наслiдок цiєї боротьби наприкiнцi ХV ст. польський i литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським мiстам грамоти на “вiльнiсть”, тобто переводити їх на самоврядування на основi магдебурзького права.
Жалуванi грамоти на самоврядування проголошували три основнi принципи: вiдмiну звичаїв литовського, польського i руського права, що дiяли ранiше; скасування влади i суду державцiв стосовно мiщан; утворення органiв самоврядування — ради, що обирадася мiщанами. При одержаннi права на самоврядування мiсто виходило з-пiд юрисдикцiї королiвських та великокнязiвських державцiв. Такою була, наприклад, Жалувана грамота великого князя Олександра, видана у 1498 р. “Месту Полоцьку на Немецкое Магдебурское право”.
Мiщанство переводилося на окремий суспiльний стан, що мав свої становi органи самоуправлiння. Таким органом була у великих мiстах вибiрна мiська рада (магiстрат), що, як правило, складалася з вiйта (очолював магiстрат), його помiчникiв (бургомiстрiв) i двох колегiй — ради (райцi, ратмани, радники) й лави (лавники, засiдателi), що їх обирало мiське населення (iнодi вiйт призначався державною або дiдичною владою).
Кiлькiсть радцiв залежно вiд розмеру мiста коливалася вiд 6 до 24 чоловiк. Із свого складу радцi обирали бурмистра, який головував на засiданнi ради. У королiвських мiстах пiдсумки виборiв затверджував староста, а в приватно-власницьких — пан мiста. Нерiдко цi службовi особи, а також власники мiст самi призначали радцiв i бурмiстрiв. Рада обирала або призначала лавникiв i судового вiйта, в деяких випадках призначала також цехових старшин.
виступала як судова колегiя насамперед у кримiнальних справах, а також цивiльних, а рада — як колегiя в справах адмiнiстративних та складних цивiльних справах. Магiстратською канцелярiєю вiдав мiський писар.
мiщан, а також претензi мiщан до феодалiв.
У мiстах України, що мали самоврядування на засадах магдебурзького права, склалася певна процедура формування органiв мiського самоврядування. Вибори здiйснювалися щорiчно у заздалегiдь визначений день. У виборах брали участь всi мiщани мiста. Для членiв мiського самоврядування в рiзних мiстах встановлювався вiковий ценз — вiд 25 до 90 рокiв. Обов’язковою умовою для кандидатiв до ради було володiння нерухомим майном у мiстi, iнакше кажучи “осiлiсть”. Своєрiдними були уявлення середньовiчного мiщанина про вимоги до кнадидатiв у органи мiського самоврядування. Вони повиннi бути “не богаты и не убоги, но среднего достатка… законорожденными, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненными, справедливыми и правдивыми… Не разглашать городские танйы, быть твердыми в словах и делах, чуждаться алчности” /8/. Але цi вимоги залишалися у переважнiй бiльшостi лише побажаннями. До влади в мiстах приходили, як правило, заможнi мiщани.
найближчий по новiм лiтi”. Зiбравшись на сход, мiщани обирали з свого середовища вiсiм кандидатiв. Вiдомостi про обраних кандидатiв передавалися потiм на розгляд мiському старостi, який затверджував на посадi радцiв лише чотирьох чоловiк, а також призначав з їх числа бурмiстрiв.
Однак один з головних принцiпiв магдебурзького права про рiчний термiн перебування у складi ради в українських мiстах не дотримувався. Мали випадки перебування у складi ради одних i тих же осiб протягом десяти рокiв. Такi порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку мiщан i часто призводило до бунтiв. В таких випадках, щоб заспокоїти “поспiльство” в окремих мiстах утворювалися контрольнi установи, якi мали право розглядати мiськi рахунки. Наприклад, у Львовi була утворена “комiсiя 40 мужiв”, куди входили 20 чоловiк вiд купецтва i 20 ремiсникiв.
Магдебурзьке право в Українi надавало радi широких повноважень. Рада забезпечувала оборону мiста i порядок в ньому, розглядала цивiльнi справи. Важливим напрямком дiяльностi мiського самоврядування було вирiшення ним питань господарського життя мiста. Рада займалася розподiлом податкiв мiж мiщанами i стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельнi операцiї. В українських мiстах рада стедила за дотриманням правил оренди промислових закладiв, органiзовувала роботу броварень, солодовень та iнших промислiв, якi належали радi. До вiдання мiського самоврядування належали дiлянки мiської територiї — плаци. Радi були пiдпорядкованi ремiсницькi цехи. Мiське самоврядування санкцiонувало акти купiвлi-продажу нерухомого майна в межах мiста, видавало мiщанам довiреностi на укладення торговельних угод.
вiдношеннi повнiстю або частково контролювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адмiнiстративна влада мiського самоврядування. Управлiння населенням юридик здiйснювався вiд iменi феодала особливими службовими особами — вiйтами i тiунами. Подiл мiста на юридики обумовлюва i подiл функцiй з управлiння мiстом мiж їх власниками. Наприклад, у серединi ХVІ ст. мешканцi мiста Любеч були подiленi на чотири частини мiж окремими феодалами. Вiдповiдно до цього i управлiння в мiстi належало чотирьом вiйтам i чотирьом тiунам. Кiлькiсть юридик в окремих мiстах досягала кiлькох десяткiв.
У мiру зростання феодальних мiст поширювалися юридики, зростала чисельнiсть їх мешканцiв, збiльшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. в Кремiнцi на користь магiстрату з 1224 дворiв надходила лише третина подимного податку, а десять власникiв юридик стягували 2/3 усiєї суми. У серединi ХVІІ ст. шляхетськi i церковнi юридики у Львовi налiчувалися бiля 600 будинкiв з населенням бiльш 4,5 тис. чоловiк.
Юридики iснували у Києвi, Луцьку, Вiннiцi, Чернiговi, Самборi та iнших мiстах України.
Усi мiщани об’єднувалися в цехи: купцiв, ремiсникiв, лiкарiв, аптекарiв, музикантiв, спiвакiв та iншi. Цех був самоврядною громадою з власним статусом, судом i виборним майстром на чолi. Головнi питання цеху обговорювались i вирiшувались зборами членiв цеху. Цеховим майстрам пiдпорядковувалися пiдмайстри та учнi. Щоб перейти iз категорiї учнiв до пiдмайстрiв, а iз пiдмайстрiв до майстрiв необхiдно було скласти iспит, але досягти цього було складно.
iкони, прапори.
Позитивним фактором цехової органiзацiї була висока якiсть продукцiї, яку виробляли, а також можливiсть спiльно долати конкуренцiю з боку виробникiв магнатських i шляхетських господарств. У той же час цехова органiзацiя регламентувала усе виробництво, не допускала можливостi швидкого переходу iз однiєї категорiї населення цеху в iншу, у цiлому стримувала розвиток продуктивних сил.
Мiщани мiст, якi користувалися самоврядуванням, хочя i були юридично незалежними, однак, виконували як загальнодержавнi повинностi i податки, так i тi, якi встановлювалися мiською адмiнiстрацiєю. До останнiх належали: утримання мiської адмiнiстрацiї i варти королевських вiйськ, сплата грошових податкiв у мiську скарбницю.
Магдебурзьке право значно полегшувало залежнiсть мiщан вiд феодальної держави i окремих феодалiв (iнодi уряди Литви i Польщi видавали грамоти на Магдебурзьке право i приватновласницьким мiстам на прохання їх власникiв) i, таким чином, об’єктивно сприяло прогресивному розвитку феодальних мiст. В українських землях Магдебурзьке право на вiдмiну вiд країн Захiдної Європи не повнiстю звiльняло мiста вiд феодальної залежностi, iнодi воно переплиталося з нормами звичаєвого права.
вiд участi в органах самоврядування мiст. У Львовi, наприклад, православнi укранцi не мали права не тiльки брати участь в органах самоврядування, а й жити у рiзних частинах мiста. Вони усi мешкали на однiй, так званiй Руськiй вулицi мiста. Так само було i в Дрогобичi, Перемишлi, Камянцi та iнших мiстах України. Усiма правами користувалися поляки та нiмцi, часково були надiленi певними правами євреї та вiрмени, а уси мiщани-українцi позбовлялися права брати участь у життi мiста за Магдебурзьким правом. А коли львiвськi мiщани звернулися зi скаргою на нацiональнi i релiгiйнi гонiння до короля, то згiдно з королiвською грамотою Сигiзмунда усi попереднi утиски українського населення Львова були залишенi в силi.
Дещо iнакше розгорталися подiї у Києвi. У 1506 р. києвськi мiщани прохали короля пiдтвердити їхнi права i поскаржилися на введення воєводою “новини” — не запалювати вночi свiчки пiд загрозою штрафу. Ця заборона серйозно зачiпала iнтереси ремiсникiв, якi були повиннi працювати ввечерi i навiть вночi. Король своєю грамотою пiдтвердив права києвських мiщан на самоврядування, а щодо “новини” вказав, що бiльше “не треба воєводi тiєї вини брати”.
доходила до збройних сутичок i навiть повстань проти старост i воєвод. Так було, наприклад, у Черкасах i Каневi у 1536, у Вiнницi i Брацлавi — у 1541 р.
Тому згодом Магдебурзьке право було поширене на все населення мiст. Воно надавалося окремим мiстам спецiальним привiлеєм великого князя, i надання його вилучало мiсто iз залежностi вiд мiсцевої адмiнiстрацiї.
ІІ. 4. Судовi установи за Магдебурзький правом
У мiстах, якi користувалися самоврядуванням, судовi функцiї здiйснювали магiстрати i ратушi. У магiстратських судах цивiльнi справи розглядалися радою на чолi з бургомiстром, а кримiнальнi — лавою на чолi з вiйтом. Найбiльш тяжкi кримiнальнi справи (розбiй, убивство, пiдпал, згалтування, замах на життя шляхтича) розглядалися магiстратською радою з мiським старостою. Староста разом iз вiйтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступали мiщани i мiськi мешканцi. У ратушах судовi справи розглядалися вiйтом або бургомiстром пiд головуванням мiського старости вбо iншого державця. Мiськи суди збиралися на свої засiдання двiчi на тиждень. Їх рiшення можна було оскаржити пiдвоєводi, який виступав як суд другої iнстанцiї.
Жалуванi грамоти мiстам на Магдебурзьке право надавали мiщанам право-привiлей судитися вiдповiдно до його положень. Основними видами судiв в мiстах України з самоврядуванням були поточний i виложний суди. Поточний суд збирався у мiру необхiдностi, але не пiзнiше як на третiй день пiсля подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили леетвiйт (заступник вiйта), до чотирьох бургомiстрiв, декiлька радцiв i лавникiв.
Виложений суд працював пiд голуванням вiйта. Вiн збирався тричi на рiк, i кожна сесiя тривала до двох тижнiв. До компетенцiї виложеного суду входили улагодження майнових спорiв, розгляд кримiнальних i цивiльних справ.
ІІ. 5. Роль i значення Магдебурзького права для України
Характеризуючи правовий статус мiст у вiдповiдностi з Магдебурзьким правом, вченi-дослiдники вказують на двi їх категорiї (групи).
До першої вiдносять лише Львiв, Кам’янець i Києв — мiста з повним Магдебурзьким правом, де формувалися мiськi представницькi органи влади — Рада з бургомiстром (орган законодавчої i адмiнiстративної влади) i лава з вiйтом (орган судочинства).
Данi органи зi своїми службами складали мiський магiстрат, тому такi мiста називалися ще магiстрацькими. Всi iншi належали до категорiї мiст з неповним нiмецьким правом — так званi ратушнi мiста.
свого пана-власника, з його волi та ласки, яку вiн мiг довiльно змiнити або взагалi скасувати.
Щодо причин поширення, ролi i значення Магдебурзького права в Українi, то переважна бiльшiсть iсторикiв, зокрема: В. Антонович, Ф. Леонтович, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, Р. Лащенко, Л. Окiншевич, І. Крип’якевич, оцiнювали його, здебiльшого, негативно, i лише М. Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права як запозиченого, “чужого права”, що немало жодного “грунту” в мiстах України. Вiн зазначав, що iсторики перебiльшують негативнi сторони життя мiської громади за нiмецьким правом i “що питання це слiд розглядати бiльш всебiчно”. Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських мiстах iноземцiв, Магдебурзьке право, на думку М. Довнар-Запольського, одночасно впливало й на бiльш швидке економiчне зростання мiст.
Історична оцiнка поширення Магдебурзького права, його ролi i значення в Українi не могла, очевидно, i не може бути однозначною. І хоча нiмецьке право не вiдiграло тiєї ролi для українських мiст, що на Заходi, однак воно сприяло видiленню мiського населення в окремий суспiльний стан, доступ до якого був обмежений. Мiста звiльнялися вiд влади мiсцевих правителiв-землевласникiв i набували нового правового статусу. Вони отримували самовряднiсть, судову незалежнiсть i податковий iмунiтет, право власностi на землю, пiльги щодо торговлi i ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання мiських представницьких органiв влади, визначало їх повноваження i функцiї, встановлювало норми цивiльного i кримiнального права. Вносячи певнi риси захiдноєвропейського мiського устрою в органiзацiї самоврядностi українських мiст, дане право стало одним iз важливих чинникiв культурного i правового зближення України iз Захiдною Європою, створило правову основу становлення i розвитку мiсцевого самоврядування в Українi.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Магдебурзьке право являє собою скодифiкованi в ХІІІ ст. норми звичаєвого права i судовi ухвали нiмецького мiста Магдебурга, перейняти згодом багатьма мiстами Нiмеччини, Чехiї, Польщi, Литви, України та Бiлорусi. Головними джерелами магдебурзького права були збiрник “Speculum Saxonum” (“Саксонське зеркало”) та “Вхбiльд”.
Магдебурзьке право прийшло поперше в мiста Закарпатської України (з 1329 р. — Хуст), що належалi Угорщинi разом з нiмецькими колонiстами: вже князь Данило Романович i його наступникi забезпечували їм привiлей користуватися власним правом i мати власнi судово-адмiнiстративнi iнституцiї. З переходом українських земель пiд владу Польщi i Литви Магдебурзьке право надавали королi або великi князi.
Спочатку Магдебурзьким правом стосувалися лише нiмецькi колонiсти, але згодом воно було поширене на все населення мiста. Воно надавалося окремим мiстам спецiальним привiлеєм великого князя, i надання його вилучало мiсто iз залежностi вiд мiсцевої адмiнiстрацiї.
Мiщанство переводилося на окремий суспiльний стан, що мав свої становi органи самоуправлiння. Таким органом була у великих мiстах мiська рада (магiстрат), що, як правило, складалася з вiйта (очолював магiстрат), його помiчникiв (бургомiстрiв) i двох колегiй — ради (райцi, ратмани, радники) й лави (лавники, засiдателi), що їх обирало мiське населення (iнодi вiйт призначався державною або дiдичною владою).
Магдебурзьке право значно полегшувало залежнiсть мiщан вiд феодальної держави i окремих феодалiв i, таким чином, об’єктивно сприяло прогресивному розвитку феодальних мiст. В українських землях Магдебурзьке право на вiдмiну вiд країн Захiдної Європи не повнiстю звiльняло мiста вiд феодальної залежностi, iнодi воно переплиталося з нормами звичаєвого права.
Заходi, однак воно сприяло видiленню мiського населення в окремий суспiльний стан, доступ до якого був обмежений.
створило правову основу становлення i розвитку мiсцевого самоврядування в Українi.
ЛІТЕРАТУРА
1. Грушевський М. Історiя України-Руси ХІV — ХVІІІ вiку. К., 1994, Т. 5
2. Історiя держави i права України. Курс лекций. Пiд ред. проф. В. Г. Гончаренка. К., Вентурi, 1996.
3. Історiя держави i права України. Частина І. За ред. А. Й. Рогожина. К., Ін Юре, 1996.
4. Кiселичник В. Про надання українським мiстам у ХІV — ХVІІ ст. Магдебурзького права // Право України. № 3, 1996, С. 82—84.
5. Кульчицький В. С та iн. Історiя держави i права України. Львiв., Свiт, 1996.
6. Мироненко О. М. та iн. Українське державотворення. Словник-довiдник. К., Либiдь, 1997.
7. Полонська-Василенко Н. Історiя України. К., Либiдь, 1992.
8. Сас П. М. Феодальные города Украины в конце ХV — 60-х годах ХVІ в. М., 1976, С. 178—179.
9. Чубатий Д. М. Огляд iсторiї українського права // Ноосфера 1994. № 2—4.
