Право власності можна розглядати як в об’єктивному сенсі, так і в суб’єктивному. В об’єктивному розумінні право власності являє собою систему правових норм, що визначають межі можливих дій осіб за присвоєння, володіння, користування і розпорядження речами, які не виключеними з цивільного обороту. У суб’єктивному ж сенсі право власності являє собою юридичну можливість для особи володіти, користуватися, розпоряджатися привласненим майном на свій розсуд і в рамках, встановлених законодавством. Крім того, законодавець передбачає, що власник речі зобов’язаний вести себе належним чином, в іншому випадку до нього можуть бути застосовані санкції за бездіяльність (наприклад, примусове вилучення у власника безгосподарно вмістом культурних цінностей — ст. 241 ЦК).
Визначення об’єкта права власності необхідно для створення спільної основи у вирішенні питань, що включають іноземний елемент. З урахуванням особливостей майна розрізняють право власності на рухомість (movables) і нерухомість (immovables).
Така класифікація предмета права власності має своїм корінням римське приватне право і сприйнята багатьма правовими системами}. Крім того, в залежності від суб’єкта права власності можна виділити власність державну, муніципальну, приватну і інші форми власності (ст. 212 ЦК).
У свою чергу державна власність поділяється на власність федеральну — Російської Федерації і власність її суб’єктів (ст. 214 ЦК), а приватна власність поділяється на власність громадян і власність юридичних осіб (ст. 213 ЦК).
Правові системи різних держав по-різному підходять до правового регулювання права власності та інших речових прав.
Право різних країн по-різному визначають юридичну кваліфікацію речі, в тому числі і віднесення речі до рухомого чи нерухомого майна. Так, наприклад, ключ від будинку або документи, що підтверджують правовий титул на землю є віддільними приладдям нерухомості. Але їх власник англійським законодавством такою, що має інтерес в нерухомості. Виникає питання: яке ж право має бути вирішальним, якщо майно розглядається однією системою права як рухомість, а інший — як нерухомість. Або, наприклад, перехід права власності. В одних державах момент переходу права власності — це підписання відповідного договору (контракту), незалежно від того, чи відбулася фактична передача речі, а в інших момент переходу права власності збігається з фактичною передачею речі. Таким чином, на практиці однакові ситуації можуть мати різне рішення. Звідси виникає питання: право якої держави застосовувати в даній ситуації, норми якої правової системи покликані врегулювати виникло правовідношення? Основним способом правового регулювання відносин власності в міжнародному приватному праві є коллизионно-правової, бо при всьому різноманітті існуючих проблем практично не існує конвенцій, що містять уніфіковані матеріально-правові норми.
У Російській Федерації коллизионно-правове регулювання відносин власності здійснюється на основі положень, що містяться в Основах 1991 р зокрема в ст. 164 Основ. Крім того. Проект третьої частини ГК РФ містить ряд положень, що стосуються регулювання відносин власності. У Польщі це питання вирішується на підставі Закону про міжнародне приватне право 1965 р в Угорщині Закону про міжнародне приватне право 1979 р у В’єтнамі питання врегульоване Цивільним кодексом 1995 р Тут мова йде про національні колізійних нормах, які застосовуються і тлумачаться відповідно з принципами правової системи даної держави і є органічним елементом цієї системи.
Крім національно-правового регулювання відносин власності в міжнародному приватному праві можна говорити і про міжнародно-правовому регулюванні. Мається на увазі правове регулювання відносин власності договірними колізійних норм, т. Е, нормами, закріпленими в міжнародних договорах. Прикладом таких міжнародних колізійних норм є норми, закріплені в Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 (ст. 38).
І національні колізійні норми, і договірні колізійні норми, що регулюють відносини власності, керуються одним класичним законом, одним вихідним принципом-законом місця знаходження речі. Про це і піде далі мова.
Структура і зміст зовнішньоекономічного контракту.
Відповідно до Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 6.09.2001г. №201, до умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об’єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися неукладеним або він може бути визнаний недійсним внаслідок недотримання форми відповідно до чинного законодавства України належать:
1.1. Назва, номер договору (контракту), дата і місце його укладення.
1.2. Преамбула.
У преамбулі вказуються повне найменування сторін — учасниць зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів («Продавець», «Покупець»), особа, від імені якого укладається договір і т.д.
1.3. Предмет договору.
У цьому розділі визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов’язаний поставити (здійснити) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи.
1.4. Кількість і якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).
Визначаються в залежності від номенклатури одиниця виміру товару, прийнята для товарів такого виду (у тоннах, кілограмах, штуках і т. П.), Його загальна кількість (брутто, нетто) і якісні характеристики із зазначенням способу визначення:
- За стандартом;
- За технічними умовами;
- за зразком;
- По попереднім оглядом;
- Спосіб «тель — тель».
У тексті договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) визначаються конкретні обсяги робіт (послуг) і строк їх виконання.
1.5. Базисні умови поставки товарів (приймання-здавання ви виконаних робіт або послуг).
У цьому розділі зазначаються вид транспорту і базисні умови поставки (відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів у чинній редакції, які визначають обов’язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).
У разі укладення договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) у цьому розділі визначаються умови та строки виконання робіт (послуг).
1.6. Ціна і загальна вартість договору (контракту).
У цьому розділі визначаються ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою, і валюта контракту. Якщо відповідно до договору (контракту) поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору (контракту) вказується його загальна вартість. У цьому випадку цінові показники можуть бути вказані в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору (контракту).
При розрахунках ціни договору (контракту) за формулою зазначається орієнтовна вартість договору (контракту) на дату його укладення.
При встановленні ціни обговорюються:
- одиниця виміру;
- Базис ціни (відповідно до ІНКОТЕРМС — 2000);
- Спосіб фіксації ціни (тверда, рухлива, ковзна);
- Рівень ціни;
- Цінові знижки.
У договорі (контракті) про переробку давальницької сировини, крім того, зазначаються його заставна вартість, ціна та загальна вартість готової продукції, загальна вартість переробки.
У бартерному (товарообмінному) договорі (контракті) вказуються загальна вартість експортованих товарів (робіт, послуг),
вартість товарів (робіт, послуг), які імпортуються за договором (контрактом), з обов’язковим вираженням в іноземній валюті.
1.7. Умови платежів.
Визначається валюта платежу, спосіб, порядок і строки фінансових розрахунків і гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов’язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) вказуються: умови банківського переказу до (авансового платежу) та / або після відвантаження товару або умови документарного акредитива, або інкасо (з гарантією), визначені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, і Національного банку України від 21 червня 1995 року № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до внешнееконоекономіческім договорами (контрактами), які передбачають розрахунки в іноземній валюті»;
- Умови по гарантії, якщо вона є або якщо вона необхідна (вид гарантії: на вимогу, умовна);
- Умови і термін дії гарантії, можливість зміни умов договору (контракту) без зміни гарантій.
1.8. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг).
Визначаються строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів.
Приймання-здавання проводиться за кількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю — згідно з документами, що засвідчують якість товару.
1.9. Упаковка та маркування.
Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери і т. П.), Нанесеної на неї відповідної маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та ін.), а при необхідності також умови її повернення.
1.10. Форс-мажорні обставини.
Цей розділ містить відомості про те, в яких випадках умови договору можуть бути не виконані сторонами (стихійні лиха, воєнні дії, ембарго, втручання з боку влади та ін.).
При цьому сторони звільняються від виконання зобов’язань на строк дії цих обставин або можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності. Термін дії форс-мажорних обставин підтверджується торгово-промисловою палатою відповідної країни.
1.11. Санкції та рекламації.
Цей розділ встановлює порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків та пред’явлення рекламацій у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобов’язань.
При цьому повинні бути чітко визначені розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості недопоставленого товару (робіт, послуг) або суми несплачених коштів, строки виплати штрафів — від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють, або їх граничний розмір), строки, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, права та обов’язки сторін договору (контракту) при цьому, способи врегулювання рекламацій.
1.12. Врегулювання суперечок в судовому порядку.
У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та / або неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якої зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, яке буде застосовуватися цим судом, і правил процедури судового врегулювання,
1.13. Місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.
1. У цьому розділі зазначаються місцезнаходження (місце проживання), повні поштові та платіжні реквізити (№ рахунку, найменування та місцезнаходження банку) контрагентів договору (контракту).
2. За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатися додаткові умови:
— Страхування, гарантії якості, умови залучення субвиконавців договору (контракту), агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розмір митних зборів, різного роду захисні застереження, з якого моменту договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних примірників договору (контракту), можливий порядок внесення змін до договору (контракт) і ін.
| Договори про надання взаємної правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладені із зарубіжними країнами. | Зворотне відсилання та відсилання до права третьої держави | Класифікація іноземних юридичних осіб. | Застосування імперативних норм в міжнародному приватному праві | Міжнародні конвенції як джерела міжнародного приватного права. | Конфлікт кваліфікацій. | Звичаї і терміни міжнародної торгівлі. ІНКОТЕРМС в редакції 2010 року. | Обхід закону в МПрП. | Законодавство зарубіжних країн як джерело міжнародного приватного права. |
