Ідеї про права людини в країнах стародавнього світу.
Права людини в епоху середньовіччя.
Права людини в період Нового часу.
1.1. Права людини в Стародавній Греції
Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій
початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і
недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться
ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом, в античні часи, подібні
погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали
закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані
переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів
полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними.
Отже, давньогрецькі погляди про права людини сформувались у загальному
руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто – держава) і його
закони мають божественне походження і спираються на божественну
справедливість. Право взагалі і права окремих людей – членів поліса
беруть початок, згідно з цим уявленням, не в силі, а в божественному
порядку справедливості.
Так, вже за часів «гомерівської Греції» (кінець II тис. до н.е.) елліни
оперували такими поняттями, як «діке» (правда, справедливість), «теміс»
(звичай, звичайне право), «тіме» (особиста честь) «номос» (закон).
Божественна за своєю суттю справедливість у Гомера виступала як
об’єктивна основа і правовий критерій. І тільки те, що відповідало
тодішнім поглядам на справедливість, сприймалось як право.
Дуже чітко ідея єдності справедливості полісу й закону прослідковується
в поемах давньогрецького поета Гесіода (8-7 ст. до н.е.) «Теогонія» та
«Роботи і дні». Для Гесіода Справедливість (Діке) і Доброзаконність
(Евномія) – це сестри богині, дочки верховного олімпійського бога Зевса
і богині правосуддя Феміди. При цьому Діке охороняє Евномію, котра
уособлює ідеал полісного устрою, в якому панують справедливі закони. На
думку Гесіода, ігнорування цих божественних настанов призведе до того,
що «правду замінить кулак, де сила, там буде і право».
Критика насильства і захист права в поемах Гесіода свідчили про
посилення індивідуального – людського (особистого) начала в тогочасному
суспільно-політичному житті, оскільки право завжди і скрізь передбачає
Держава і право Стародавньої Греції
... Перші державні утворення на території Греції з'явилися у II тис. до н.е. полісний етап історії Стародавньої Греції поділяється на чотири періоди [ ... інших громад, колишні вільними, але не мають політичних прав і обмежені в економічних. Наступним кроком до утворення держави ... в Аттиці утворився місто, назване на честь богині-покровительки Афінами. 3. Рабовласницька держава в Афінах Освіта Афінської ...
правосуб’єктність людини, вільну особистість.
Виходячи з того, що як право взагалі, так і права окремих людей
неможливі без загальних норм поведінки, які виражають для всіх суб’єктів
рівні ступені дозволеного і забороненого, рівний ступінь свободи, і що
там, де цей ступінь відсутній, немає і права, багато з давньогрецьких
мислителів у своїх творах наголошували на необхідності дотримування
цього ступеня і «середини» в усіх справах і вчинках. Так, відомий
афінський державний діяч і законодавець Солон (близько 638 – 559 pp. до
н.е.) розумів закон (і його владу) як поєднання права і сили. Поряд з
відмінністю між правом і законом його конструкція містила в собі і
розуміння полісного закону як загальної (для всіх вільних) форми
офіційного визнання і вираження прав членів полісу. Така загальність
закону виражала вимогу правової , рівності: всі громадяни рівні перед
законом, перебувають під його захистом і підкоряються його
загальнообов’язковим нормам.
Пошуки об’єктивної форми справедливості і права для полісу і його
громадян були продовжені піфагорійцями (6-5 ст. до н.е.), які вважали,
що життя людей має бути реформованим і приведеним у відповідність з
висновками філософів про поліс, справедливість і «належну міру» в
людських взаємовідносинах. У «належній мірі» вони вбачали певне
прирівнювання або, іншими словами, – рівність. Це пізніше відіграло
важливу роль у формуванні ідеї правової рівності людей.
Процес становлення і поглиблення теоретичних концепцій права і прав
людини в Стародавній Греції розвинувся в контексті пошуків об’єктивних
природно-правових засад полісу і його законів. Так, Геракліт (6-5 ст. до
н.е.) трактував поліс і його закони як відображення космічного порядку.
Знання про справедливість і закон за Гераклітом – частина знань про світ
взагалі, про космос як «упорядкований всесвіт», «світовий порядок».
Закон за Гераклітом є щось загальне, однаково божественне і розумне. Він
дає необхідний масштаб і міру людським явищам, справам і відносинам, в
тому числі, і людським законам. Значення цієї концепції в тому, що на її
основі були побудовані всі наступні доктрини античності і нового часу
про те, які під природними правами людей розуміли щось від людини
незалежне, раз і назавжди дане норму загального розуму.
Інший давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (бл. 5-4 ст. до н.е.)
вважав закон і державу штучними, побічними і обумовленими якимось
природними началами ( звичайним розвитком людського суспільства).
За
Демокрітом все, що відповідає природі, існує «по правді», справедливе, а
те, що не відповідає – несправедливе.
Саме з цих природно-правових позицій Демокріттрактував поліс як
«загальну справу» своїх громадян і їх «опору». Інтереси «загальної
справи» , на його думку, визначають суть і межу прав і обов’язків членів
поліса. При цьому він мав на увазі еллінський демократичний поліс, який
ним протиставлявся варварській деспотії (царській владі).
У свої працях
Цивільне право в системі права України, його взаємодія з іншими галузями права
... правом; охарактеризувати цивільне право в системі права України та дослідити його взаємодію як права приватного з публічним правом, такими його галузями як цивільне процесуальне право, трудове, адміністративне право ... прав. Юридична рівність учасників цивільних відносин не означає рівності їх суб'єктивних цивільних прав, а зумовлює лише рівність ... волі і свідомості людей, тоді як право може впливати ...
Демокріт неодноразово підкреслював, що бідність при демократії настільки
краща за так зване благополуччя громадян при царях, наскільки воля краща
за рабство.
Велика ідея природної рівності і волі всіх людей вперше була висловлена
софістами (5-4 ст. до н.е.).
У центр головного мірила всіх речей вони
поставили не традиційне божественне начало, а людину.
Обгрунтовуючи рівноправність членів полісу, Протагор (бл. 481-411 pp. до
н.е.) стверджував, що дари Прометея (вміння поводитися з вогнем та інші
практичні знання) і дари Зевса («сором і правда», вміння спільно жити)
були дані всім людям (еллінам), та що всім їм однаково доступне
мистецтво полісного життя і всі вони є громадянами полісу.
Положення про природну рівність всіх людей сформулював і софіст Антіфот.
При цьому він посилався на те, що у всіх людей – еллінів і варварів,
благородних (шляхетних) і простих – одні й ті ж природні потреби.!
Нерівність людей випливає не з природи, а з вигаданих ними ж законів.
Тому багато з приписів, які за законом вважаються справедливими,
насправді є ворожими людині.
Ідею природно-правової рівності і волі всіх людей (включаючи і рабів)
відстоював і софіст Алкід. Саме йому приписують відомий вислів: «Бог
створив всіх вільними, а природа нікого не створила рабом».
Для Сократа (469-399 pp. до н.е.) свобода – прекрасне і величне надбання
як для людини, так і для держави, яке можливе лише за умови дотримування
всіма розумних і справедливих законів поліса. А кожній людині властива
індивідуальна свобода і автономія особистості.
Ідеї Сократа про свободи і права людини були розвинені його учнем
Платоном (427-347 pp. до н.е.).
Останній розробив проект ідеальної
держави, де відсутня приватна власність і поділ людей на вільних та
рабів. Услід за піфагорійцями Платон визнає рівноправність чоловіка і
жінки, хоча в число вищих правителів жінки в його ідеальній державі не
входять. За Платоном справедливість в ідеальній державі, яку він описує
в творі-діалозі «Держава» – це коли кожний займається своєю справою,
ніхто не захоплює чужого і не позбавляється власного! Справедливість
передбачає певну рівність. Але при цьому Платон розуміє два види
рівності: «геометричну рівність» (рівність гідності і доброчесності) і
«арифметичну рівність» (рівність міри, ваги, кількості).
Перевагу він
віддає першому виду рівності, де дійсно люди можуть бути рівними.
В подальшому ці погляди Сократа були розвинені Арістотелем (384-322 pp.
до н.е.), який розрізняв два види справедливості розподільчу і
зрівнювальну.
Розподільна справедливість за Арістотелем – це вияв справедливості при
розподілі всього того, що може бути розділено між членами суспільства
(влада, почесті, виплачування тощо).
Зрівняльна ж справедливість діє в
сфері обміну, виявляється у зрівнянні того, що складає предмет обміну і
застосовується у галузі цивільно-правових угод, відшкодування збитків,
злочинів і покарань.
Суть арістотелевої розподільної справедливості виявляється у поділі
Права людини і громадянина. Історія ідеї прав людини. Теорія ...
... -ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян. Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли ... покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей ...
загальних для всіх громадян благ пропорційно до їх вкладу або внеску у
загальну справу, що тлумачиться ним як рівність в геометричній
пропорції. Під зрівняльною справедливістю мається на увазі арифметична
рівність.
Право взагалі Арістотель трактує як політичну справедливість, яка на
його думку виявляється між людьми вільними і рівними/При цьому політичне
право він поділяє на природне і волевстановлене (тобто позитивне) право.
На його думку, різні форми політичного (державного) устрою відповідають
принципу справедливості та ідеї ^ права, тобто носять правовий характер.
Але лише ті форми державного ладу, які передбачають загальну користь, є,
згідно з принципом абсолютної справедливості, правильними. Ті ж форми,
за яких маються на увазі тільки особисті блага правителів, всі помилкові
і є відхиленням від правильних, грунтуються на засадах деспотизму.
За Арістотелем, право взагалі і право індивіда мають політичний характер
і можливі лише в державі (тобто в умовах еллінського поліса), до того ж,
для громадян вільнонароджених і рівних пропорційно або арифметичне. При
деспотичній формі влади і відносинах, як право взагалі, так і право
індивідів, неможливе. Тому і у відомій формулі Арістотеля «людина за
своєю природою – істота політична» мається на увазі те, що людина, як
людина взагалі, може реалізуватися лише в еллінів (в полісній
організації), але неможлива у варварів, які живуть в умовах деспотизму і
рабства. Для Арістотеля варвар і раб поняття рівнозначні. Все це
означає, що природні права людини, згідно з Арістотелем, реально існують
лише у вигляді прав політичного суб’єкта, тобто громадянина полісу.
Особливо слід визначити послідовну позицію Арістотеля у питанні захисту
права особи на приватну власність та індивідуальну сім’ю. На ці
положення, як хрестоматійні, пізніше посилалися багато прибічників прав
людини.
Уявлення про державу і право як угоду про загальнокорисне для
забезпечення індивідуальної особи і взаємну безпеку людей було розвинене
Епікуром (341-270 pp. до н.е.).
Згідно з його вченням, свобода людини –
це її відповідальність за розумний вибір свого способу життя.
Здобувається свобода шляхом усвідомлення того, що саме залежить від
людини і не підлягає нікому. Звідси, суттєвою рисокхвільної людини є її
здатність приборкати пристрасті і бажання розумом та задовольнятися
незначним.
Головна мета держави, за Епікуром, – забезпечити взаємну безпеку людей,
подолання їх взаємного страху, незавдання ними один одному шкоди.
Держава і право у вченні Епікура мають договірний характер, і це
означає, що вони не принесені ззовні і не нав’язані людям, а є договором
людей поміж собою про їх загальну користь і взаємну безпеку. Таке
трактування держави і права припускає рівність, свободу і незалежність
людей – членів договірного спілкування і, по суті, є історично першою
філософсько-правовою концепцією лібералізму і правого індивідуалізму.
Отже, у працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VI-III ст. до
Реферат комитет по правам человека
... Пакта. На практике секретариатское обслуживание осуществляет Управление Верховного комиссара ООН по правам человека. В настоящее время Комитет проводит свои сессии трижды в год - один раз в ... жертвами нарушения данным государством - участником какого-либо из прав, изложенных в Пакте. По получении сообщения Комитет доводит его до сведения заинтересованного государства и запрашивает информацию ...
н.е. були закладені основи концепції природного права.
Права людини в Стародавньому Римі
Природно-правові ідеї давньогрецьких мислителів про свободу і рівність
всіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі.
Так, положення грецьких стоїків (Зенона, Хрісіппа та ін.) про світовий
природний закон («загальний закон» для всіх людей і народів) були
використані римськими стоїками (Сенекою, Епіктетом, Марком, Аврелієм)
для обгрунтування універсальної концепції природного права і
космополітичних ідей, згідно з якими всі люди(за своєю природою і
законами світотворення в цілому) – громадяни єдиної світової держави, і
що людина – громадянин Всесвіту.
З природно-правових позицій стоїків випливало, що рабство не має
виправдання, оскільки воно суперечить загальному закону і світовому
співгромадянству людей.
У природно-правовій теорії Сенеки (бл. 4р. до н.е. – 65 р. н.е.)
неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» відіграє роль
того права природи, якому підпорядковані всі людські установлення, в
тому числі держава і закони. Всесвіт, згідно із Сенекою, – природна
держава зі своїм природним правом. Членами цієї держави за законом
природи є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж
стосується окремих державних утворень і їх установлень, то вони
випадкові і мають значення не для всіх, а лише для обмеженого кола
людей.
Виходячи з природного права як загальнообов’язкового і рівного для всіх
світового закону, Сенека найбільш послідовно серед стоїків відстоював
ідею духовної свободи і рівності всіх людей.
Після Сенеки природно-правові уявлення розвивав і Епіктет (бл. 50-138
pp. н.е.), який найвищими благами життя вважав доброчесність і духовну
свободу, що досягаються шляхом пристосування до дійсності. Кожний,
повчав він, повинен належно виконувати ту роль, яка послана йому долею і
світовим законом. Виходячи з цього, він відстоював принцип – «чого не
бажаєш собі, не бажай і іншим». Цей принцип він використовував для
критики рабства як аморального і хибного явища, котре суперечить
природному праву.
Відомий римський імператор, філософ, представник стоїцизму МаркАврелій
(121-180 pp.) вважав, що в державі повинні бути єдині для всіх закони,
поважатися свобода підданих, а управління здійснюватися на засадах
рівності і рівноправності всіх громадян.
Зусиллями стоїків природно-правова ідея свободи і рівності всіх людей
була виведена за вузькополісні етнічні межі і поширена на всіх
представників людського роду як співгромадян єдиної космополітичної
держави.
З позицій природного права вчення про державу, закон і права людей дуже
грунтовно розробив давньоримський політичний діяч, оратор, письменник
Марк Тулій Ціцерон (106 – 43 pp. до н.е.).
Він вважав, що в основі права
лежить притаманна природі справедливість, яка є вічною, незмінною і
Роль держави і права в організації суспільства — Теорія ...
... реалізацію своїх функцій, охорону прав людини і громадянина, задовольнити загальносоціальні та загальнолюдські потреби; з метою реалізації управління суспільством видає загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у ... матеріального світу, яка відокремилася від природи і є формою життєдіяльності людей, що історично розвивається. У вузькому розумінні суспільство - це певний етап історії людства, ...
невід’ємною властивістю природи в цілому, включаючи і людську природу.
Відповідно, під «природою» як джерелом справедливості і права Ціцерон
розумів увесь космос, увесь оточуючий людину фізичний і соціальний світ,
форми людського спілкування і співжиття, а також саме існування, яке
охоплює її тіло і душу, зовнішнє і внутрішнє життя.
За Ціцероном справжній закон – це розумне положення, яке відповідає
природі, поширюється на всіх людей, категорія постійна, вічна, яка
закликає до виконання обов’язку, наказує, забороняє, утримує від
злочинних діянь. Цей «справжній закон» – загальний для всіх людей, для
яких він Бог, творець, суддя. Кожного, хто, нехтуючи людською природою,
свавільно не підкоряється закону, Ціцерон характеризує як втікача від
самого себе, який неминуче понесе велику (Божу) кару, навіть якщо йому
вдасться уникнути звичайного людського покарання.
Значення цієї справедливості, стосовно прав людини, полягає в тому, що
вона, за Ціцероном, віддає кожному своє і зберігає між ними рівність.
Стверджуючи це, мислитель, в першу чергу, звичайно веде мову про правову
рівність людей, а не про урівнювання їх майнового стану. Порушення
недоторканності приватної і державної власності Ціцерон розцінював як
зневажання і порушення справедливості і права.
Ціцерон вважав, що право встановлюється не рішеннями та постановами
людей, а природою. Воно виникло раніше за державу і писані закони. Тому
закони, які приймаються людьми, не повинні порушувати існуючий порядок у
природі. Згідно з цим, відповідність або невідповідність людських
законів природі (і природному праву) виступають у Ціцерона як критерій і
мірило їх справедливості або несправедливості. Саме керуючись цим, він
стверджував, що несправедливі закони або інші постанови, ухвалені
людьми, заслуговують на те, щоб називатися законом не більше, ніж
рішення розбійників, прийняті за їх загальною згодою.
Ціцерон, всіляко звеличуючи політичну і правову активність громадян,
підкреслював, що при захисті свободи громадян взагалі не може бути
інтересів приватних осіб.
Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини був
зроблений римськими юристами. Особливе значення в цьому відношенні мали
розроблені ними положення про: суб’єкт права, правовий статус людей,
свободу людей за природним правом, поділ права на приватне і публічне,
справедливе і несправедливе право тощо. Вони також сформулювали більш
чіткі погляди стосовно правового характеру взаємовідносин між індивідом
і державою, співвідношення права особи і компетенції юридичних
обов’язків, державно-правових засобів захисту прав людей та ін.
Одним з відомих юристів, твори якого вважалися в давньоримській державі
важливим джерелом вивчення римського права і мали обов’язкову юридичну
силу, був Доміцій Ульпіан (бл. 170 – 228 pp.).
Він, пояснюючи поділ
права на публічне і приватне, визначав, що публічне право охороняє
загальні інтереси держави, а приватне – інтереси окремих осіб. В свою
Реферат європейський суд з прав людини
... його захисту. Спочатку цей механізм включав три органу, що відповідальність забезпечення дотримання зобов'язань, узвичаєних себе державами - учасниками Конвенції: Європейську Комісію з прав людини, Європейський Суд у правах людини ... надають свободи громадянам у відносинах державою і вимагає від держави задоволення основних потреб людей, які підпадають під його юрисдикцію. Найкраще ці права ...
чергу, приватне право він поділяв на природне право, право народів і
цивільне право.
До природних прав Ульпіан відносив всі значущі, з точки зору права,
приписи природи. Вони, на його думку, властиві не тільки людям, а й усім
тваринам, які народжуються на землі і в морі, та птахам. До таких прав
він відносив, зокрема, право на шлюб, виховання дітей тощо. Під правом
народів малося на увазі таке право, яке було загальним тільки для людей,
використовувалося у відносинах між ними і було частиною природного
права. Цивільне право зводилося до такого права, яке створюється в
результаті доповнення чогось або виключення із загального (природного)
права. Тобто, цивільне право було в Ульпіана нічим не іншим, як римським
правом.
Викладення основних інститутів приватного права знайшло відображення в
роботі римського юриста Гая (II ст. н.е.)- «Інституція». Він, як і
Ульпіан, поділяв право на природне, встановлене світовим розумом, яким
однаково користуються всі народи, і – право, встановлене кожним народом
(державою) для себе – цивільне право.
Спираючись на джерела чинного права, римські юристи в своєму трактуванні
прав індивідів тлумачили чинні правові норми щодо їх відповідності
вимогам справедливості і у випадку колізій часто змінювали стару норму з
врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така
правозахисна і правоперетворююча діяльність римських юристів забезпечила
взаємозв’язок різних джерел права і сприяла поєднанню стабільності і
гнучкості у розвитку і оновленні юридичної конструкції прав індивіда як
основного суб’єкта права. Абстрактне уявлення про природно-правову
справедливість було трансформовано в принцип позитивного права і стало
основним критерієм дійсного права. Саме ідеєю справедливості, тобто
відповідності права вимогам життя, керувались римські юристи, створюючи
«право юристів». В основі цієї відповідності лежала міць права юристів,
яке ніколи не було законом. Ідея природного права була нічим іншим, як
видозміненою ідеєю цивільної, народної справедливості, тобто
справедливості, яка здійснюється у відносинах членів однієї і тієї ж
громадянської спільноти.
Трактування справедливості як необхідної властивості самого права і
констатуючого моменту його поняття означало, що всі норми, які
суперечили вимогам принципу природно-правової справедливості, не мають
юридичної сили.
Юридична конкретизація змісту і значення уявлень про природно-правову
справедливість, розроблена юристами Модестіном, Павлом, Юліаном, стала
важливою віхою в науковому усвідомленні проблем правосуб’єктності
індивіда і заклала необхідні теоретичні засади для подальшого розвитку
юридичних положень про природні права і свободи людини.
Важливе значення для розвитку концепції прав і свобод людини мало
розроблене римськими юристами правове розуміння і тлумачення держави,
правове визначення повноважень і обов’язків посадових осіб і установ.
1.2. Права людини в середні віки
Античні ідеї свободи людей були підхоплені і далі розвинені світськими і
Політичні права і свободи громадян України
... закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини (ст.. І3), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ст. 12). Це повністю стосується як свободи пересування, ... червня 1992 р. "Про об’єднання громадян ” , який регламентує зміст права об'єднання, його основні державні гарантії, порядок їх створення, діяльності, реорганізації та ліквідації. Об'єднання ...
релігійними мислителями середньовіччя. Представники різних юридичних
шкіл того часу (X – XI ст.) в своєму праворозумінні орієнтувались на
ідею правової справедливості і пов’язані з нею природно-правові уявлення
і концепції.
Стосовно до держави такий природно-правовий підхід означав пріоритет (і
верховенство) природного права перед державою. Так, юрист Балдус
стверджував, що природне право значно сильніше, ніж влада короля.
Багато середньовічних мислителів пропонували і захищали ідею свободи і
рівності всіх перед законом.
Різна права і обов’язки, властиві людині, зафіксовані в Біблії.
Наприклад, право людини на життя одержало закріплення в заповіді “не
вбивай”. Право на власність в заповідях – “не кради”, “не жадай дому
ближнього твого, ні полі його , ні раба його, ні рабині його, ні вола
його, ні осла його…». Право на відпочинок – «пам’ятай день суботній,
щоб святкувати його, шість днів працюй і зроби всі діла твої, а день
сьомий – суботній Господу, Богу твоєму». Обов’язок кожної людини
піклуватися про батьків своїх зафіксований в заповіді -«шануй батька і
матір твою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім був ти на землі».
Біблійні ідеї про права і свободи людини одержали подальший розвиток в
політично-правових вченнях таких християнських мислителів як Августін,
Фома Аквінський та ін.
Августін (354-430 pp.) в низці своїх богословських творів доводив, що
Бог – вище буття, в ньому знаходяться вічні і незмінні ідеї, які
обумовлюють існуючий у світі правопорядок. Бог створив світ з нічого за
своєю доброю волею, а не через необхідність. Світ не однорідний, а
представлений безперервним ланцюгом істот, які піднімаються до Бога.
Особливе місце в цьому ланцюгу займає людина – малий світ («мікрокосм»).
Людина розумна душею і свободою волі. Душа нематеріальна, безсмертна і
вільна в своїх рішеннях. Суб’єктивно людина діє вільно, але все, що вона
робить, робить через неї Бог. Своїм одвічним рішенням Бог одних людей
вибрав для спасіння і блаженства в майбутньому житті, інших – для
осудження на вічні муки в пеклі.
Важливу роль в поглибленні ідей Біблії відіграв Фома Аквінський
(1225-1274 pp.), який розробив християнську доктрину права і держави.
Він стверджував, що державна влада походить від Бога, а її метою є
досягнення загального блага членів держави, забезпечення умов для їх
розумного і гідного життя. При цьому Аквінський протиставляв політичну
монархію (тобто політичну форму правління на засадах законів і для
«загального блага») тиранії (тобто правлінню в інтересах самого
правителя в умовах беззаконня) і обгрунтовував право народу на повалення
тиранії.
Суттєве значення в розвитку християнських концепцій прав людини мало
вчення Фоми Аквінського про природний закон, який на його думку наказує
всім людям прагнути до самозбереження і продовження роду, шукати істину
Права людини і громадянина: поняття, види, гарантії забезпечення
... і встановити причини нівелювання прав і свобод людини і громадянина на сучасному етапі розвитку суспільства. Правовий статус людини і громадянина має глибокі історичні корені. Права і свободи людини та громадянина ... владу монарха і передусім його майнові права, закладала підвалини принципів відповідності провини і покарання, презумпції невинуватості, проголошувала право вільно пересуватися ...
і справжнього Бога, поважати гідність кожної людини. Це положення про
божественну за своїм першоджерелом гідність всіх людей і природ не їх
право на цю гідність було значним внеском Фоми Аквінського, і в цілому
християнського гуманізму, в концепцію невід’ємних природних прав людини.
Визнаючи природні права людини Дуне Скот (бл. 1265-1308 рр.) вважав, що
вони, як і все на світі, повністю залежать від Бога. Люди, на його
думку, не здатні збагнути дії Бога, оскільки він володіє абсолютною
свободою вибору. Він міг би, наприклад, створити зовсім інший світ або
зовсім його не створювати. А звідси, він міг би дати людям зовсім інші
закони, права та норми поведінки, ніж ті, які він їм приписав.
Взагалі ж, в середні віки, у поглядах мислителів на права і свободи
людини, відбувається заміна поляризації правосуб’єктності вільного і
безправ’я раба на більш розгалужену і деталізовану структуру права і
правових відносин між людьми відповідно до станово-ієрархічного принципу
побудови і функціонування феодального ладу в цілому. Відповідно до
правового і політичного значення того чи іншого стану в соціальній
структурі суспільства почали визначатися і його права. Тобто, різні
соціальні статуси обумовлювали і різні рівні (кола) прав – привілеїв
людей у загальній піраміді феодальної системи права -привілею. Принцип
правової рівності (і, відповідно, право як таке) став поширюватися на
ширше (ніж раніше) коло людей і відносин, але згідно з їх становою
диференціацією і обмеженістю. Права людини на цьому історичному етапі
розвитку залишаються різними за змістом і обсягом правами – привілеями
членів різних станів.
Але все ж таки ідея загальної рівності людей, яка виникла в стародавні
часи, зовсім не зникла. Вона продовжувала розвиватися далі з різних
позицій, у нових формах і напрямах у творчості світських і релігійних
авторів середньовіччя. Тому в контексті історії прав людини потрібно
відзначити певний змістовий зв’язок, логіку послідовності і момент
розвитку в ланцюгу багатьох актів цього періоду. Серед них слід виділити
«Велику хартію вольностей 1215», яка з’явилася в Англії. В ній
проголошувалися як права і свободи окремих станів і інститутів (графів,
баронів, лицарства, міського населення, церкви та ін.), так і ті, які
стосувалися широкого кола людей. Наприклад, ст. 41 надавала право усім
купцям, у тому числі й іноземним, вільно і безпечно виїжджати з Англії і
в’їжджати в Англію, і перебувати і їздити по Англії «як по суші, так і
по воді, для того, щоб купувати і продавати без усіляких незаконних
мит». Особливе місце займала ст. 39 Великої хартії, в якій
передбачалося, що «жодна людина вільна не буде оштрафована, або
запроторена у в’язницю, або позбавлена володіння, або оголошена поза
законом, або вигнана, або будь-яким (іншим) способом знедолена, і ми не
підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як на підставі законного
вироку рівних їй за законом країни». Близька до цієї статті і стаття 40:
«нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо
відмовляти в них». Велика хартія вольностей традиційно вважається першим
правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини,
створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування
закону в житті суспільства.
Одним з видатних мислителів середньовіччя був Пікколо Макіаосллі
(1469—1527).
У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить
від середньовічних уявлень про залежність людини від Бога та обґрунтовує
свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а
на половину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешкоди,
тобто від свого таланту. Макіавсллі розглядає розвиток держави шляхом
зміни двох форм державного правління:
а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є об’єднання і
перетворення феодальної роздробленості на централізовану державу;
- б) наступний етап розвитку державності в нових умовах — республіка.
Для вирішення завдань першої форми державності, на думку Макіавеллі,
монарх не повинен зважати на свої обіцянки. Він має хитрістю заплутати
тих, хто вірить в ного порядність. Завжди слід бути відважним, як лев, і
хитрим, як лисиця. Монарх повинен діяти за принципом: «Мета виправдовує
засоби».
Після того, як буде досягнуто централізації держави, усунуто абсолютний
вилив церкви, що відповідало інтересам буржуазії та утверджувало нові
капіталістичні виробничі відносини, Макіавеллі вважав за необхідне
перейти до наступного ступеня державності, де державною формою правління
повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держави
свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту:
закріплюється в нормативно-нравовнх актах формальна рівність,
недоторканність економічної, політичної, соціаль-
ної, культурної та особистої свободи. Як ідеолог буржуазії, Ма-кіавеллі
закликав додержуватися недоторканності приватної власності. Він вважав,
що людина скоріш може забути смерть батька, ніж втрату спадщини.
Отже, сутність і соціальне значення вчення Макіавеллі з питань
утвердження свободи і недоторканності людини, закріплення і здійснення
її прав дозволяє зробити певні висновки:
а) метою вчення Макіавеллі було утворення централізованої держави,
усунення абсолютного впливу церкви на всі сфери життя людей, розвиток
капіталістичного способу виробництва, що на той час було об’єктивно
прогресивними теоріями і підтримувалося з боку буржуазії;
б) він один з перших почав розглядати державу не як сталу структуру, а
як “явище, що постійно розвивається і залежить від співвідношення різних
сил з протилежними інтересами;
в) насилля він розглядав як необхідне зло, яке слід застосовувати на
певному етапі розвитку державності для наступного досягнення загального
блага і попередження більшого зла;
г) виступаючи проти релігійних догматів, він заперечував абсолютну
істину існуючих теорій і вчень служителів церкви і закликав людей
звертатися до реальної дійсності, шукати пояснення соціальних явищ у
повсякденному житті;
д) підкреслюючи залежність людини від своєї долі, він водночас давав
зрозуміти, що вона завжди на боці того, у кого більше творчої
активності, вміння подолати перешкоди. Доля завжди на боці того
государя, в якого більша і сильніша армія. Повільність і нерішучість при
вирішенні питання можуть занапастити будь-яку справу;
є) в його вченні є заклик до творчої діяльності, до визнання свободи
особистості, змальовуються шляхи побудови нової державності, вчувається
заклик до буржуазної революції.
Отже, в період середньовіччя існували різні погляди на права і свободи
людини. Мислителі по-різному бачили вирішення питання забезпечення
рівності людей. Але на практиці феодальне право становило
право-привілей. Воно закріплювало нерівність різних феодальних станів.
Права людини визначалися залежно від того, яке місце посідала вона у
феодальній ієрархії.
1.3. Права людини в Новий час
На зміну середнім вікам, які пройшли під знаком панування феодальної
держави, з їх нерівністю різних феодальних станів та залежністю прав
людини від її місця в феодальній ієрархії, прийшов Новий час (від XVII
ст. до початку XX ст.), що став з історико-правового погляду епохою
виникнення та утвердження буржуазної держави і права. Це був новий
щабель суспільного прогресу, у тому числі і в розвитку таких
загальнолюдських цінностей, як права людини і громадянина.
Характеристика уявлень про права і свободи людина в умовах нового часу
представлена різними течіями та школами, але головне, що їх об’єднує, —
це початок буржуазних революцій.
Важливе значення у звільненні людини від церковних догматів офіційних
доктрин римської католицької церкви, перебудові взаємовідносин церкви і
держави.
Гуго Гроцій — типовий представник голландської буржуазії, раціоналіст.
Його ідеї природного права розвішалися в працях Гоббса, Лока,
Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Руссо і Канта.
У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав перетворення
феодально-клерикального природного права в бур-жуазно-раціоиальне
природне право. Природне право характеризується як припис здорового
глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи
невідповідності самій розумній природі визнає або морально
невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння
або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї
природи.
Природне право настільки невід’ємне, що його не може змінити і сам Бог.
Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право,
за Гроцієм, повинно відповідати будь-якій релігії. Голос бога тотожний
голосові природи, а людина — частина цієї природи.
До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи
морів; б) свободу народу вести підприємницьку діяльність з іншим
народом; в) свободу чоловіка укладати шлюб з жінкою іншого народу; г)
рівність бідних і багатих перед законом. Він обґрунтовує зверхність
релігійної влади над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ
з нього самого та обгрунтував ідею співіснування людини з людиною і
народу з народом. Він виступив як ініціатор виділення природного права з
права церковного, формування природного права і відмежування його від
позитивного права.
Ще одним видатним творцем природного права був співвітчизник Греція
Бенедикт Спіноза (1632—1677).
Як філософ-матеріаліст Спіноза під
природним правом розумів необхідність, відповідно до якої існує і діє
вся природа і кожна її окрема частина. Природне право він ототожнює зі
здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є
частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбереження.
Спіноза обґрунтовував тезу про те, що кожна людина захищає чужий інтерес
лише настільки, наскільки вона думає, що робить це заради свого блага.
Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і
поведінки пізнаній необхідності. На думку філософа, лише той вільний,
хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індивідуальну
свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об’єднуватися і діяти
спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю.
Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй
невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що
безпосередньо виходить з законів людської природи.
Отже, правові погляди Спінози, який виводив державно-правові принципи
організації суспільства з самого існування людської природи, були
прогресивними. Ідея обмеження владних структур людськими законами і
природним правом людини залишається актуальною і сьогодні в умовах
формування правової держави і громадянського суспільства в незалежних
державах, які були суб’єктами колишнього СРСР. Прогресивні ідеї Спінози
були відповідним внеском у подальший розвиток поглядів на цінність
людської особистості, на її правове положення в суспільстві, права,
свободи і обов’язки людини та її недоторканність, що обґрунтовувалися в
епоху Просвітництва, в період буржуазних революцій.
Видатним англійським мислителем періоду англійських буржуазних
революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості,
невідчуження її природних прав, був Томас Гоббс (1588—1679).
Він вважав,
що на початку всі люди були з одинаковими фізичними і розумовими
здібностями, мали право на все, що їх. оточувало. Однак людський страх,
егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумовили фатальну
необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюдського принципу: «Людина
людині вовк». Цей період розвитку людства, на думку Гоббса,
характеризується його природним станом. Гоббс визнає, що цим лише не
закінчуються всі негативні якості соціального життя. Він, як і Спіноза,
вважає, що людині притаманний інстинкт самозбереження, що спонукає
процеси подолання природного стану, виживання одного індивіда за рахунок
іншого.
Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути
до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від
своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і
самозахисту; в) необхідність людей виконувати в повному обсязі укладені
ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як
вважав Томас Гоббс, не обов’язкові до виконання і примусити їх
виконувати може тільки спеціально утворена сила.
Гоббс розрізняє право і закон (обов’язок).
Якщо право для нього означає
свободу робити будь-що, то закон (громадянський) забезпечується
відповідною примусової силою і обов’язковий до виконання. Таку силу
Гоббс вбачає в державі, яку утворюють люди шляхом взаємної домовленості
між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити
одного разу вибрану форму правління, що була затверджена суспільним
договором. Він обґрунтовує необмежену владу суверена, який сам видає
закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має
необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення
суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу.
Під свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено
громадянським законом.
Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в Англії, був Джоп
Лон (1632—1704).
Він повністю поділяв ідею природного права, суспільного
договору, народного суверенітету, невідчужешш прав і свобод особистості,
права на повстання проти тирана, збалансованості законодавчої,
виконавчої та судової влад. Свободу і недоторканність людсіі у цілому і
кожної людини зокрема він визначав як можливість за власним бажанням
робити все, що не заборонено нормативне-правовими актами, а також не
залежати від невизначної волі інших людей. Гарантії такої свободи він
бачив у рівному для кожної людини і для всіх людей загальнообов’язковому
законі.
Отже, вчення Джона Лока було гуманістичним за змістом і мало певну
спрямованість. Він сформулював концепцію прав людини, де назвав такими,
що не залежать від волі держави, право на власність, рівність і свободу.
Цю теорію використали в подальшому різні дослідники прав людини.
Наприклад, вона увійшла як складова частина до французької Декларації
прав людини і громадянина 1789 року,
До видатних теоретиків належить Шарль Луї де Монтеск’є (1689—1775).
Його
вважали одним із засновників географічної школи. Політична та правова
доктрина Монтеск’є зводиться до пошуків оптимальної форми держави та
місця в ній людини. Монтеск’є розглядав три основні форми правління в
державі: демократію,
Посильний внесок у розвиток доктрини і конституційно-правової практики у
сфері прав людини зробили також такі американські мислителі, як Т. Пейн,
Т. Джефферсон, А. Гамільтон, Д. Медісон та ін.
Одним із палких прибічників ідеї природних невід’ємних прав людини був
відомий громадський і політичний діяч США Томас Пейн (1737-1809 pp.).
Захищаючи ці ідеї, він в панфлеті «Здоровий глузд» (1774 р.) та в
трактаті «Права людини» (1791-1792 pp.) характеризував права людини як
необхідну властивість її соціального буття і як принцип організації і
діяльності державної влади в цілому. Права людини були для Пейна
невід’ємним атрибутом республіканської форми правління у всіх
цивілізованих народів.
З демократичних позицій права і свободи людини обгрунтовував
американський державний і політичний діяч, філософ і юрист, а з 1801 по
1809 pp. президент США Томас Джефферсон (1743-1826 pp.).
Він був автором
Декларації незалежності, що була прийнята конгресом 4 липня 1776 р. в
період війни за незалежність у Північній Америці 1775-1783 pp., і
проголосила утворення США. Декларація протиставляла панівній у той час
теорії божественного походження влади ідею суверенітету народу, його
право на революцію, проголошувала рівність всіх людей (перед законом) і
їх невід’ємні права на «життя, свободу і прагнення до щастя». Джефферсон
мав намір поширити ці права і на негрів – рабів, але конгрес виключив із
проекту Декларації пункт про засудження рабства. Історичне значення
Декларації полягає у тому, що вона стала першим офіційним документом,
який закріпив на державному рівні невід’ємні права людини.
Теоретичні уявлення мислителів, філософів, юристів про невід’ємні права
людини здійснили значний вплив на формування ранньобуржуазного
конституційного законодавства і державно-правову практику. Так, у 1628
р. в Англії була прийнята Петиція про права, яка конкретизувала багато
положень Великої хартії вольностей (1215р.).
Зокрема, в ній
наголошувалося на неможливості ув’язнення вільного громадянина без
законних підстав, проголошувалася неприпустимість існування таємних
судів та позасудових депресій.
Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало
ухвалення в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Akt
(Хабеас Корпус Акт).
Цим актом встановлювалися процедурні гарантії
особистої недоторканності особи обмеження строків тримання під вартою,
вводився інститут поруки та застав.
У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною
основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право
підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових
стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу
слова та суджень у його стінах.
Паралельно з цим дедалі більшого поширення набувають ідеї свободи,
природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Важливими
правовими документами, які розвинули та конкретизували ці положення
стали Декларація незалежності США (1776 p.), Конституція США (1787 p.),
Білль про права (1789-1791 pp.), французькі Декларації прав людини і
громадянина (1780 р.) Конституція (1791 р.) та ін. Показовим у цьому
відношенні є Білль про права 1791 р. (перші десять поправок до
Конституції США 1787 p.).
У першій статті цього акта проголошуються
свобода слова, друку, віросповідань, зібрань та петицій. У статті 4
проголошувалася недоторканність особи, житла, майна. У 5-8 статтях
передбачалося дотримання прав громадян, притягнутих до судової
відповідальності (право на захист, право не свідчити проти себе в суді
та ін.).
В 9-й статті містилося застереження, що зазначені в Біблії
права не повинні скасовувати або обмежувати права, якими уже
користується народ.
Декларація прав людини і громадянина», ухвалена Установчими зборами
Франції 26 серпня 1789 p., природні і невід’ємні права людини називає
священними.
Проголошені в Декларації прав людини і громадянина ідеї мали особливо
значний вплив на погляди передових мислителів тих країн Німеччини,
Росії, інших країн Східної Європи), де на порядок денний була поставлена
необхідність здійснення прогресивних буржуазних перетворень, складовою
яких була боротьба за права і свободи людей.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
