Поняття права приватної власності громадян. — Право — и — Каталог статей — ы курсовые сочинения аудиокниги

Реферат

Реферат на тему:Поняття права приватної власності громадян.

Зміст:

Вступ.

Поняття права приватної власності громадян.

Об’єкти права приватної власності.

Умови виникнення і припинення права приватної власності громадян.

Здійснення громадянами права приватної власності.

Висновок

Вступ

В Законі України «Про власність» власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, держав-на. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними.

По-іншому регулюються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності вживаються терміни «приватна», «державна» та «кому-нальна» і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України «Про власність» у Консти-туції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб’єктів права власності (ч. 4 ст. 13).

Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону «Про власність».

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Пра-вове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об’єктів власності пев-ному суб’єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реаліза-ції стосовно різних об’єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відно-сини власності, становить право власності в об’єктивному розу-мінні. Суб’єктивне право власності визначається Законом Украї-ни «Про власність» та Цивільним кодексом як врегульовані зако-ном суспільні відносини щодо володіння, користування і розпо-рядження майном. Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками — індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування — це вилучення з речей їхніх корисних властивос-тей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби інди-віда чи колективу. Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здій-снює володіння, користування і розпорядження речами (матері-альними благами) за своїм інтересом, незалежно від волі і бажан-ня інших осіб.

18 стр., 8692 слов

Право приватної власності за законодавством України

... що визначають порядок здійснення права приватної власності. Методи дослідження. 1. Загальна характеристика права власності Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Категорія «власність» історично ввійшла в науковий ...

Кожне із зазначених повноважень власник може передати ін-шій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при зда-ванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар користується зданим йому в оренду чужим обладнан-ням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власника-ми майна, що перебуває в їх володінні, не стають. Право власнос-ті продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію.

В деяких випадках, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна.

1. Поняття права приватної власності громадян

Власність громадян одержала детальну правову регламентацію в Законі України «Про власність». При цьому індиві-дуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розта-шуванням стала передувати іншим формам власності.

Індивідуальна власність громадян, як одна з форм власності в Україні, проіснувала досить недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України», яким замість права інди-відуальної власності була введена нова форма власності — «пра-во приватної власності», що ознаменувало собою перемогу при-хильників ринкових реформ. Введення приватної власності, од-нак, не призвело до істотних змін в переліку об’єктів права влас-ності, визначеного Законом України «Про власність» (в первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвідчи-ло притаманність останній всіх ознак приватної власності.

Таким чином, в 1992 р. завершилося остаточно юридичне ви-знання приватної власності в Україні, що, однак, не зняло гос-троту проблеми подальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК України 1963 р. не за-знавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично вступила в суперечність з новим законодавством про власність, що пород-жувало небажаний правовий вакуум в регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін в Цивільний кодекс і деякі законодавчі акти. Зокрема, з ЦК України були виклю-чені: глави 7, 8, 9, статті 87, 87, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Ст. 86 була викладена в редакції ст.2 Закону України «Про власність» з введенням до неї нової частини шостої, в якій зазначається, що відносини власності регулюються Законом України «Про власність», Цивільним кодексом, іншими законо-давчими актами. Цілком зрозуміло, що головним джерелом пра-вового регулювання відносин власності громадян став Закон України «Про власність», а інші законодавчі акти набули зна-чення субсидіарних. їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приватної власності в сучасний період.

Найнеобхіднішими економіко-правовими ознаками для ви-значення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існу-ючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об’єктний склад; її суб’єктний склад; обсяг правомочностей власника; ха-рактер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

12 стр., 5686 слов

Особливості процесуального становища Уповноваженого Верховної ...

... правам человека. Першого Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Україні було призначено на посаду в травні 1998 р. Як зазначає О.В. Марцеляк, Уповноважений призначається Верховною Радою України, ... дотримання прав і свобод людини органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та ...

Згідно зі ст.13 Закону України «Про власність» об’єктами права приватної власності (в первісній редакції — індивідуаль-ної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього гос-подарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п.1).

Окрім того, об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші ре-зультати інтелектуальної праці (п.2).

З правової точки зору особливої необхідності в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтовного переліку об’єктів права приватної власності громадян не існує. Введення його в Закон України «Про власність» все ж таки мало певну соціаль-но-політичну роль в адаптації суб’єктів цивільних правовідно-син до нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об’єктів права при-ватної власності громадян має бути сформульований за узагаль-нюючими критеріями, а саме: об’єкти особисто-споживчого при-значення; об’єкти виробничо-підприємницького призначення; об’єкти інтелектуальної праці. В принципі, таке майно може належати суб’єктам будь-якої іншої форми власності.

У Проекті Цивільного кодексу України в редакції від 25.08.96 р. запропонована наступна норма: «У власності фізичних осіб — суб’єктів права приватної власності — може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам» (ст.321).

Запро-понований підхід до визначення об’єктного складу приватної власності громадян, хоч і відмінний від його визначення в За-коні України «Про власність», але також має свої вразливі місця, оскільки є надто абстрактним, що є небажаним явищем для кон-струювання правових норм. Це може створювати також певні труднощі при застосуванні правової норми на практиці.

Значною є норма п. 3 ст. 13 Закону України «Про власність» про те, що склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбаче-них законом. Тобто проголошується принцип: громадяни мо-жуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрозуміло, що такі обмеження мають носити винятковий харак-тер, обумовлений відповідними загальнодержавними інтереса-ми, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип пев-ною мірою діяв і щодо особистої власності громадян, об’єктами якої, як вже зазначалося, було переважно майно особисто-спо-живчого призначення. Водночас вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсткою системою оплати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадян з метою недопущення різкої дифе-ренціації населення, а відтак і поділу його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, наприклад, норми фінансово-податкового законодавства.

14 стр., 6704 слов

Цивільне право як галузь

... майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; внаслідок інших дій громадян і організацій. Основні засади системи цивільного права України, Поняття інститутів права Для того щоб охарактеризувати цивільне право, як самостійну галузь права України, як галузь ...

У відповідності до Закону України «Про власність» суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших республік (в первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються пра-вами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передба-чено законодавчими актами України (ст.11).

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб’єктів права приватної влас-ності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обме-жень в придбанні іноземними громадянами або особами без гро-мадянства окремих видів майна або його використання (наприклад, стосовно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному, суспільстві, як вже нами відзначалося, власник здійснює право-мочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпо-рядковується соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання «свободи» власнику неприйнят-не для суспільства з ринковою економікою і приватною власніс-тю. Тому в Законі України «Про власність» було закладено прин-ципово нові визначальні підходи, відповідно з якими власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господар-ської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права мають усі власники, в тому числі й громадяни, що додатково підтверджено в ст.19 Закону України «Про власність», в якій пря-мо обумовлене право громадян використовувати належне їм май-но для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридич-ну рівність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власнику максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістич-ного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.

В кожній державі економічні відносини власності взагалі і влас-ності громадян зокрема набувають відповідного правового регу-лювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного пра-ва. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні.

Так, в об’єктивному значенні право приватної власності гро-мадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і охоро-няють приналежність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

3 стр., 1042 слов

Право і закон. Проблеми їх співвідношення

... скільки прикладне, практичне значення. Важливість проблеми співвідношення права і закону обумовлена ​​постійною необхідністю співвідносити право і закон в процесі правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної ... осмисленні нових для нього моментів. В державно-організованому суспільстві право закріплює відносини власності, механізм господарських зв'язків, виступає як регулятор міри та ...

Право приватної власності громадян в суб’єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійсню-вати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п.1 ст.2 Закону України «Про власність», в якому сформульоване загаль-не (фактично науково-теоретичне) визначення права власності, відповідно до якого «право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряд-ження майном». Подібного визначення поняття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивіль-ного законодавства 1961 р. та Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р. Наведеному визна-ченню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи ко-ректно ототожнювати право власності з суспільними відносина-ми. Суспільні економічні відносини, дійсно, можуть бути врегу-льовані нормами права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права власності як юридичної категорії. Досліджувана нор-ма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б вказували на приналежність певних правомочностей конкрет-ному носієві (власнику) або іншим чином визначали фактор при-власнення матеріальних благ індивідом. Тому не випадково роз-робники проекту Цивільного кодексу України в редакції від 25.08.96 р. в ст.314 записали, що «правом власності є найбільш повне право, що його особа має на майно». Однак і така форму-ла щодо права власності є вразливою, оскільки не містить абсо-лютно ніяких юридичних ознак, притаманних праву власності. Взагалі ж, нагальної необхідності в законодавчому визначенні права власності не існує, оскільки у будь-якому разі воно не буде ідеальним і піддаватиметься критиці. Це проблема юридич-ної науки. На наш погляд, з урахуванням усього сказаного пра-во власності можна визначити як «визнане законом право, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її права і обов’язки щодо цього майна».

2. Об’єкти права приватної власності громадян

Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право влас-ності на окремі види майна» (з наступними змінами і допов-неннями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних органі-зацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортив-ної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеці-альна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного па-лива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його вироб-ництва.

3 стр., 1030 слов

Конституційне право громадян на освіту

... темою "Конституційне право громадян на освіту "послужили базова навчальна література, фундаментальні теоретичні праці найбільших мислителів у розглянутій області, результати практичних досліджень видних вітчизняних і зарубіжних авторів, статті та огляди в ...

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначен-ням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юри-дичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосову-ються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і ре-вольверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозото-чивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам’ят-ки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо).

Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству, ок-ремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принци-пам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.

Як вже відзначалося, цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особис-тої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру).

Зокре-ма, відповідно до ст.ст. 101-102 ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв. м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв. м).

Оскільки ж Законом України «Про власність» ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазна-чалося, що «склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбаче-них законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих бу-динків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв’язку з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соці-ального розвитку села та агропромислового комплексу в народ-ному господарстві України» від 17 жовтня 1990 р., в ст.11 якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господар-ських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.11 зберегла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в се-лах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок» ре-комендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст11 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.1).

І лише після вилучення з ЦК України ст.ст. 100-104 та інших, відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р., зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (кварти-ру).

18 стр., 8566 слов

Цивільне право в системі права України, його взаємодія з іншими галузями права

... правом; охарактеризувати цивільне право в системі права України та дослідити його взаємодію як права приватного з публічним правом, такими його галузями як цивільне процесуальне право, трудове, адміністративне право ... зрозумілих причин автор не вважає, що виникнення конкретних вольових відносин базується на існуванні ... вважав ознаку відокремленого в обігу майна. На думку М. Єгорова, предметною ...

Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька бу-динків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Окрім всього, можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що обумовлюватиметься на-явністю земельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їх архітектурної забудови тощо.

Особливим об’єктом права є земля. Як відомо, в період існу-вання СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. В декларації про державний суверенітет України такі об’єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі України «Про власність» сформувався новий правовий інститут, який встанов-лював умови і порядок надання землі громадянам у довічне ус-падковуване володіння, який, однак, не набув необхідної право-вої завершеності у зв’язку з введенням Законом від 3О січня 1992 р. поряд з державною колективної і приватної форми власності на землю. Тому в Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний пра-вовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особливостями такого об’єкта права власності та його значенням в суспільстві. Насам-перед ці особливості полягають в тому, що об’єктом права влас-ності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місце-знаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земель-на ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільо-вого призначення (для сільськогосподарського виробництва, за-будови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищу-вати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

В Указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки ними передбачається передача землі у колективну власність і вод-ночас за кожним членом сільгосппідприємства визнається пра-во приватної власності на земельну частку (пай).

Власне ця не-узгодженість породжена певною мірою змістом ст.5 Земельного кодексу України, згідно з якою суб’єктами права колективної власності є сільгосппідприємства, а співвласниками — їх члени.

В сучасних умовах широкого розповсюдження набув обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідно-сини між особою, що їх випустила, та їх власником і передбача-ють, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або про центів, а також можливість передачі грошових та інших прав що, випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих і позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання республії ки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Між тим в юридичній літературі називаються і інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти. На наш погляд, однак, не всі з перерахованих доку-ментів є повноцінними цінними паперами (наприклад накладні, страхові поліси, іменні ощадкнижки, не розіграні і програшні ло-тереї).

72 стр., 35937 слов

Кодекс законів про працю України

... громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці. (Преамбула в редакції Закону N 871-12 від 20.03.91) Глава I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Завдання Кодексу законів про працю України Кодекс законів про працю України ... Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду ...

Цінні папери як об’єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них рекві-зити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регу-лювання відносин по придбанню окремих цінних паперів, на-приклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, як правило, лише засновники, такі акції не можуть розповсюд-жуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-право-вих форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють ви-робничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання при-бутку. В Законі «Про підприємства в Україні», інших законодав-чих актах та; в юридичній науці поняття «підприємство» вжи-вається в розумінні суб’єкта права, а інколи — об’єкта права. Наприклад, п.5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб’єк-ту права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в ст.14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством як об’єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об’єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової ло-гічності і економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчу-ження такого майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначе-них власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов’язаний мати письмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремими винятками. Право власності на окремі об’єкти обов’язково має підтверджуватися спеціаль-ним документом (наприклад, свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу).

19 стр., 9300 слов

Право власності та інші речові права

... договору управління майном тощо. Важливу роль в праві власності відіграє момент виникнення та припинення права власності. Виникнення права власності можливе при наявності певного юридичного факту (підстави виникнення). Виділяють первісні та похідні способи виникнення права власності. За ...

3. Умови виникнення і припинення права

приватної власності громадян

Розмежування первісних і похідних підстав виникнення прав власності, в тому числі і приватної власності громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, висвітленими у попередній главі. Запровадження приватної власності хоч і не внесло істотних змін у методику розмежування їх, однак розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян права власності.

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виник-нення права власності, все-таки необхідно визнати пріори-тетність питання змісту цих підстав, їх впливу на формування правового статусу власника. Законодавство про особисту власність не містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, а лише уза-гальнено визначало коло можливих його об’єктів та межі ви-користання їх. По-іншому вирішено цю проблему в Законі України «Про власність», в якому законодавець визнав за до-цільне в окремій статті сформулювати орієнтовний перелік таких підстав. Відповідно до ст. 12 закону громадянин набу-ває права власності на доходи від участі у суспільному вироб-ництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товарист-ва, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Звичайно, перелічені підстави виникнення у громадян права власності не є вичерпними. Громадяни можуть набувати право власнос-ті також у порядку приватизації державного майна, у вигляді лотерейних та інших виграшів, внаслідок правомірного заволодіння дарами природи тощо.

В проекті нового ЦК України немає норми, яка б спеці-ально визначала перелік підстав виникнення у громадян пра-ва власності. У главі 24 «Виникнення права власності» вста-новлюються лише загальні засади набуття права власності усіма суб’єктами цивільних правовідносин.

Умовою визнання громадянина власником на-бутого майна є правомірність його одержання. Одержання громадянином майна без достатньої юридичної підстави або з порушенням відповідних правил його придбання не поро-джує у такого громадянина права приватної власності. Отже, для виникнення у громадянина права власності необхідно, щоб мали місце певні умови, певні дії, певні юридичні факти, які визнаються нормами цивільного законодавства, а в дея-ких випадках також нормами інших галузей законодавства (сімейного, земельного тощо).

Тому кожна з перелічених ви-ще підстав виникнення у громадянина права власності має свої особливості правового й економічного характеру, які по-требують їх детальнішого розгляду.

Виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві. Юридичною підставою виникнення права власності на такі доходи є факт одержання працівником матеріальних благ (у грошовому виразі або ін-шим майном у натурі) у формі заробітної плати чи іншої фор-ми оплати праці за виконану роботу відповідно до умов трудового договору (контракту) або у вигляді поділеної між працівниками підприємства частини прибутку. Трудові відно-сини регулюються Кодексом законів про працю України та іншими законодавчими актами. Законодавство про працю не поширюється на осіб, які займаються індивідуальною трудо-вою діяльністю чи підприємницькою діяльністю. Таким чи-ном, за зазначеною підставою право власності виникає у того громадянина-працівника, який уклав трудовий договір (контракт) з власником підприємства або уповноваженим ним органом відповідно до вимог ст. 21 КЗпП.

Законодавство про працю формально не обмежує макси-мальних розмірів оплати праці, а лише зумовлює встановлення мінімального розміру заробітної плати працівника. Вина-города працівників за виконану роботу здійснюється з додер-жанням умов існуючої системи оплати праці. Важливо зазна-чити, що нестримана заробітна плата не є об’єктом права власності (в юридичному розумінні), а належить йому за зо-бов’язальними правовідносинами і стає об’єктом права влас-ності працівника з моменту фактичної передачі останньому.

Саме момент видачі-одержання заробітної плати є юри-дичною підставою поширення на неї режиму права приватної власності. За домовленістю з адміністрацією підприємства за-робітна плата може також перераховуватися на депозитний рахунок працівника у кредитній установі.

Слід зазначити, що заробітна плата не є єдиною формою доходів громадян від участі в суспільному виробництві. Зако-ном України «Про власність» були передбачені й інші форми можливих доходів громадян, формування яких поставлено в залежність від організаційно-правової форми утворення юри-дичної особи. Так, відповідно до ст. 24 цього закону член кооперативу (колгоспу), який може і не бути його працівни-ком, має право на частку доходу, одержану на його пай. В особливому порядку може формуватися доход членів трудо-вого колективу державного підприємства, працівників оренд-них та деяких інших підприємств. Все це свідчить про те, що законодавством передбачено багато видів доходів, одержува-них громадянами від їх участі працею в суспільному вироб-ництві, які і в умовах ринкової економіки становитимуть ос-нову добробуту переважної більшості працездатного населен-ня України (особливо працівників установ, що перебувають на бюджетному утриманні).

Згідно Закону України «Про господарські това-риства» громадяни, як і юридичні особи, можуть бути заснов-никами та учасниками господарських товариств того чи іншо-го виду (акціонерного, товариства з обмеженою відповідаль-ністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного або командитного товариства).

Засновники і учасники пере-дають товариству свої майнові вклади, які оцінюються у грошовому виразі і становлять частку кожного з них у статут-ному фонді. Розмір цього вкладу безпосередньо впливає на розподіл доходів засновників і учасників товариства, що визначається установчими документами. У Законі України «Про господарські товариства» передбачено конкретні підс-тави обов’язкового нарахування з чистого прибутку дивідендів та інших можливих майнових розрахунків між товариством та його засновниками (учасниками), а саме: настання терміну розподілу прибутків; вихід або виключення учасника з това-риства; припинення діяльності товариства. Таким чином, для громадян, які стали засновниками і учасниками господар-ського товариства, одержання доходів у вигляді виплачених дивідендів чи в іншій формі розподіленого прибутку є основ-ною правовою підставою виникнення права приватної влас-ності.

Діючим законодавством передбачено також особливі умо-ви виникнення права власності у членів колективного сільсь-когосподарського підприємства, споживчого кооперативу чи іншого кооперативного утворення, які мають у ньому відпо-відний майновий вклад (пай, пайовий внесок тощо), у членів селянського (фермерського) господарства.

Отримані громадянином доходи у вигляді дивідендів, на-рахованих відповідно до майнового вкладу, паю чи пайового внеску, в податковому законодавстві виділяються в окрему категорію, що впливає на розмір їх оподаткування. Так, на суми, одержувані громадянами — засновниками і учасниками підприємства — у вигляді дивідендів за акціями та внаслідок розподілу прибутку (доходу) цих підприємств та інших корпо-ративних прав, податок нараховується до джерел виплати у складі сукупного оподатковуваного річного доходу за ставкою 15% (ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибут-ковий податок з громадян»).

За чинним законодавством зас-новники, учасники, акціонери підприємства (акціонерного товариства) не визнаються підприємцями у власному розу-мінні цього поняття. Тому і їхні доходи не вважаються під-приємницькими.

Підприємницькою діяльністю має право займатися кож-ний дієздатний громадянин. Водночас існують і певні обме-ження. Так, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької орга-нізації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з ма-теріальною відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочи-ни (ст. 2 Закону України «Про підприємництво»).

Забороне-но також займатися підприємницькою діяльністю державним службовцям безпосередньо чи через посередників, крім ви-падків, передбачених чинним законодавством (ст. 16 Закону України «Про державну службу»).

В обох випадках встанов-лені обмеження мають на меті запобігти можливим зловжи-ванням у сфері підприємництва і обумовлені вони відповідно скоєнням особою злочину і перебуванням на певній посаді. Однак, якщо в першому випадку обмеження стосуються як підприємницької, так і іншої діяльності, то в другому випадку вони стосуються лише підприємницької діяльності. Таким чином, можна дійти висновку, що державні службовці мо-жуть виступати засновниками підприємницьких юридичних осіб. Іншими словами, це означає, що така заборона має стосуватися лише тих державних службовців, які вирішили обрати індивідуальну форму підприємництва без утворення юридичної особи. Загальновідомо, що у юридичних осіб мож-ливості одержувати доходи можуть бути незрівнянно більши-ми порівняно з можливостями індивідуальних підприємців. Тому позицію законодавця щодо такого підходу до встановлення заборон у сфері підприємництва не можна назвати виваженою.

Чіткіші критерії для встановлення обмежень окремим ка-тегоріям громадян займатися певними видами діяльності за-кладені в Законі України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р., згідно з яким державний службовець або ін-ша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права, зокрема:

  • займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона пра-цює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

— входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів під-приємств, кредитно-фінансових установ, господарських това-риств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Розбіжності у вирішенні цього питання у зазначених зако-нодавчих актах очевидні, а тому в майбутньому вони мають бути усунуті.

Виникнення у громадян права власності за договора-ми та іншими правочинами. За цією похідною правовою підставою формується переважна частина власності грома-дян. Нове законодавство надало громадянам нарівні з юри-дичними особами майже однакові, за незначними винятками, можливості в одержанні майна у приватну власність на основі угод. Головною умовою виникнення у громадян права при-ватної власності на основі угод є додержання ними та їх контрагентами загальних і спеціальних правил щодо здійс-нення правочинів, оскільки за угодами, визнаними недійсни-ми, право власності на одержане за ними майно не виникає.

Виникнення у громадян права приватної власності внаслідок успадкування майна. Умови переходу майна у власність за даною юридичною підставою визначаються нор-мами інституту спадкового права. Ними, зокрема, передбача-ється, що спадкування здійснюється за заповітом і за законом особами (як фізичними, а в певних випадках і юридичними), визнаними спадкоємцями. Право на успадкування майна ви-никає лише у разі смерті громадянина-спадкодавця за умови прийняття спадщини спадкоємцем. Майно юридичних осіб, діяльність яких припинена внаслідок реорганізації або ліквідації, переходить до інших осіб І або держави за правилами, встановленими їх статутами та чинним законодавством, тобто не в порядку спадкового правонаступництва.

Виникнення у громадян права приватної власності внаслідок приватизації об’єктів державної власності. Умови одержання громадянами державного майна у власність за даною юридичною підставою визначаються Державною програмою приватизації майна державних підприємств, зако-нами України «Про приватизацію майна державних підпри-ємств», «Про приватизацію невеликих державних підпри-ємств (малу приватизацію)», «Про приватизацію державного житлового фонду», Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» та іншими законо-давчими актами.

Приватизаційним законодавством передбачено приватизу-вати певну частину державної власності за відповідними при-ватизаційними паперами, які є особливим видом державних цінних паперів, що засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фон-ду (ст. 1 Закону України «Про приватизаційні папери»).

На одержання у власність таких паперів мають право лише громадяни України, які проживають на її території, прожива-ють або тимчасово перебувають за її межами у службових справах у період, що визначається Державною програмою приватизації. Отже, набути у власність державне майно за приватизаційними паперами може обмежене коло осіб. Тако-го права не мають юридичні особи, іноземні громадяни та особи без громадянства. Вони можуть брати участь у прива-тизації на сплатних засадах у порядку, визначеному привати-заційним законодавством. На таких самих засадах мають право брати участь громадяни України, які бажають придбати об’єкти приватизації державного майна.

Отримані громадянином приватизаційні папери стають його власністю, а тому успадковуються як і будь-яке інше майно у разі смерті їх власника. За чинним законодавством у разі смерті громадянина, який не одержав приватизаційні па-пери за будь-яких причин, право одержання належних до ви-дачі померлому паперів не успадковується. Такий підхід до вирішення даної проблеми призвів до того, що у зв’язку з уповільненим процесом приватизації сотні тисяч громадян через об’єктивні причини так і не змогли реалізувати своє право на одержання приватизаційних паперів, а відтак не змогли передати це право своїм спадкоємцям. Нині процес видачі приватизаційних паперів припинено.

З 1 вересня громадянам України 1992 р. було надано право відкривати приватизаційні депозитні рахунки в установах Ощадного банку на підставі платіжного приватизаційного до-ручення на кожний вид приватизаційних паперів (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони) за номінальною вартістю. У Державній програмі приватизації номінальна вар-тість майна, яке безоплатно має передаватися громадянам, встановлювалася в розмірі 3О тис. крб., який згодом індексу-вався з урахуванням інфляційних процесів.

Указом Президента України «Про заходи по введенню в готівковий обіг іменних приватизаційних майнових сертифі-катів» було істотно спрощено порядок використання грома-дянами України приватизаційних майнових сертифікатів. Відповідно з 2 січня 1995 р. почалася видача громадянам го-тівкових приватизаційних майнових сертифікатів у п’яти об-ластях (Житомирська, Запорізька, Кіровоградська, Хмель-ницька, Київська) та у м. Києві, де відбулися перші сертифі-катні аукціони, аз 1 лютого 1995 р. — в усіх регіонах України. Приватизаційні майнові сертифікати видаються лише тим громадянам, які раніше не використали повністю або частко-во приватизаційні депозитні рахунки. Термін їх видачі і використання не раз продовжувався.

Одержавши сертифікат, громадянин має право використа-ти його для придбання акцій відкритого акціонерного това-риства на сертифікатному аукціоні, для придбання цінних па-перів інвестиційного фонду чи компанії, доручити довірчому товариству вкласти його в акції підприємства, що привати-зується.

Указом Президента України «Про компенсацію громадя-нам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та Укрдержстраху» від 24 листопа-да 1994 р. було передбачено видачу компенсаційних сертифіка-тів громадянам, у яких залишилися вклади в Ощадному бан-ку України або які уклали договори довгострокового страху-вання з Укрдержстрахом за станом на 2 січня 1992 р., чи їх спадкоємцям на відповідну суму компенсації, розрахованої за прийнятою методикою. Компенсаційні сертифікати вільно обертаються і використовуються лише для придбання акціо-нерних товариств, які створюються у процесі приватизації.

Згідно Закону України «Про приватизацію держав-ного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян Украї-ни. Здійснюється вона шляхом безоплатної передачі громадя-нам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м. загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 кв. м на сім’ю і продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам, що мешкають у них або перебувають у черзі на поліпшення житлових умов. Усі громадяни України мають право одержати житлові чеки і ви-користати їх при приватизації державного житлового фонду. Важливо те, що громадяни, які мають житло на праві влас-ності мають право використати такі чеки для придбання част-ки майна державних підприємств, земельного фонду.

В зв’язку з впровадженням в Україні права колективної і приватної форми власності на землю Верховна Рада України прийняла 13 березня 1992 р. Постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі», яка зобов’язала місцеві ради народних депутатів забезпечити передачу землі громадянам України в порядку і розмірах, встановлених стат-тями 52, 56, 57 і 67 Земельного кодексу України починаючи з 15 травня 1992 р. Декретом Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р. сільським, селищним, міським радам народних депутатів було до-ручено забезпечити передачу громадянам у приватну влас-ність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жило-го будинку і господарських будівель, дачного і гаражного бу-дівництва протягом 1993 р. Така безоплатна передача грома-дянам України у власність земельних ділянок проводиться лише один раз, про що обов’язково робиться відповідними радами відмітка у паспорті або документі, що його замінює. На жаль, заходи з приватизації земельних ділянок, зазначе-ні в наведених законодавчих актах, довгий час не реалізову-валися.

В даний час відбувається активізація реформування земельної власності шляхом паювання земель колективних сільськогос-подарських підприємств відповідно до указів Президента Ук-раїни «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 15 листопада 1994 р. та «Про порядок паювання земель, переда-них у колективну власність сільськогосподарським підприєм-ствам» від 12 серпня 1995 р.

Новим законодавством про власність були передбачені особливі підстави набуття права власності членами коопера-тивів і товариств, наймачами жилих приміщень. Так, відпо-відно до ст. 15 Закону України «Про власність» член житло-вого, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщен-ня, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Унікальність даної правової ситуації полягає на-самперед у тому, що в ній забезпечується виникнення у гро-мадянина права власності поза його волею, тобто підставою для цього слугує сам ЗАКОН, що є досить рідкісним явищем для будь-якої правової системи.

Важливу роль для перехідного періоду до ринкової еконо-міки відіграла норма тієї ж ст. 15, за якою наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлово-го фонду та членам його сім’ї було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством Украї-ни. Однак у зв’язку з проведенням в Україні приватизації державного житлового фонду потреба в існуванні зазначених положень про викуп фактично відпала. Відповідно Постано-вою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. було визнано таким, що втратило чинність, Положення про про-даж громадянам в особисту власність квартир в будинках дер-жавного і громадського житлового фонду, їх утримання і ре-монт від 19 травня 1989 р. Ті ж громадяни, які тим чи іншим чином реалізували своє приватизаційне житлове право, але проживають наймачами в державному чи приватному житло-вому фонді, можуть набути право власності на займане при-міщення на загальних підставах, уклавши з власником житла договір купівлі-продажу. Тому не обов’язковим є введення в новий ЦК норми про викуп наймачами квартир.

Серед інших підстав виникнення у громадян права влас-ності слід виділити такі:

  • а) одержання дивідендів від цінних паперів і вкладів у кре-дитних установах;
  • б) отримання пенсій, різних державних допомог, стипен-дій тощо;
  • в) отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;
  • г) отримання коштів за аліментними зобов’язаннями;
  • д) правомірне заволодіння дарами природи;
  • е) отримання різних премій (наприклад, за досягнення в галузі науки, культури, мистецтва), виграшів (наприклад, ло-терейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спор-тивних та інших змаганнях).

Звичайно, для виникнення за переліченими та іншими можливими підставами права власності також необхідне до-держання тих чи інших умов.

Певні юридичні факти необхідні і для припинення права приватної власності громадянина. Вони можуть бути спільни-ми для всіх суб’єктів права власності або специфічними, при-таманними лише громадянам. Значна частина юридичних фактів може бути юридичною підставою виникнення права власності і водночас його припинення. Так, укладення дого-вору купівлі-продажу тягне за собою припинення права влас-ності у продавця і водночас виникнення його у покупця. Проте так буває не завжди. Створення громадянином власни-ми зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, ін-шої речі веде лише до виникнення права власності. Припиня-ється право власності у разі споживання фізичною особою продуктів харчування. Більше того, можуть бути випадки пе-реходу права власності в порядку правонаступництва. в яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Така ситуація спостерігається при спадкуванні за за-повітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняєть-ся у зв’язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту. Припинення права приватної власності можливе також всупереч волі громадянина-власника (внаслідок реквізиції, конфіскації, націоналізації і т. ін.).

4. Здійснення громадянами права приватної власності

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Пору-шення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України «Про власність», має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому сере-довищу, не порушувати права та охоронювані законом інте-реси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територі-альних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, вста-новлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власни-ком встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умо-ви, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

В період переходу України до ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечую-чи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов’язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перелічу-ються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних кри-теріїв визначення правомірності чи неправомірності дій влас-ників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це сто-сується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встанов-люватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значен-ням для власника і оточуючих осіб.

Право володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права влас-ності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошо-вими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають у кредитні установи, ак-ції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одер-жувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з най-важливіших рушійних мотивів у набутті права власності, ос-кільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Ко-ристування, як і володіння, власник може здійснювати само-стійно або спільно з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод з користування своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можли-ве лише при додержанні громадянином тих чи інших спеці-альних умов. Так, для самостійного користування автомобі-лем, літаком чи іншим транспортним засобом треба мати від-повідне посвідчення на право керування, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій мають бути до-держані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користувати-ся своєю власністю, зокрема у разі арешту майна у зв’язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимча-сової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох ви-падках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти).

Реалізуючи свої грошові доходи, громадя-ни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Завдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяль-ність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повнова-женнями з володіння, користування розпорядження майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи». Нині ця заборона не діє, оскільки гро-мадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим за-коном. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систе-матичного одержання прибутків, громадянин зобов’язаний додержуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів цивільних правовідносин. Водно-час для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавство може встановлювати обмеження або забо-рони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та тран-зит через її територію товарів та інших предметів деяких видів (ст. 51 Митного кодексу України).

Так, Кабінет Міністрів Ук-раїни своєю Постановою від 11 вересня 1996 р. затвердив Пе-релік предметів промислового призначення, що застосову-ються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких гро-мадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі території України забороняється.

Висновок

Приватна власність має незначну питому вагу в еконо-мічному житті держави. Хоча у процесі приватизації вона зростатиме, проте, враховуючи економічні та історичні умови розвитку України, ця форма власності навряд чи матиме найближчим часом вирішальне значення і зможе стати основою господарю-вання.

Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна однаково з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Так, іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у влас-ність не передаються (ч. З ст. 11 Закону України «Про влас-ність»).

Основою створення і примноження власності громадян є їхня праця. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємни-цької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціо-нерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадку-вання або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об’єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будин-ки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча ху-доба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Література:

  • Конституція України;
  • Шевченко Я.М., Ненецька М.В., Кучеренко І.М., Власник і право власності, 1994, К.;
  • Бобров Д.В. Цивільне право, 1997, К.;
  • Дзера О.В., Кузнєцова. Н.С., Цивільне право України, 1999, К;
  • Право України., 1992, №2;
  • Урядовий кур’єр, 1994;
  • Приватизація житла в Україні, 1993, К.